"По-свій!". Божки. Заповіт батьків (Електронна книга) 305280

І

Модест Аркадійович хутко ввійшов у вітальню. По тому, як він клопітливо та занадто ввічливо привітався з Валею, Савчуком і Водосвятським, як неуважно відповів останньому й особливо по пошарпуванню лівої щоки та ока, Олеся зразу побачила, що брат чимсь схвильований. Пошарпування ока робило завжди таке вражіння, немов Модест Аркадійович підморгнув і хитро закликав на якусь таємницю. Це ще більш нервувало його, бо давало кожному можливість бачити його настрій. Олеся, знаючи це, в таких випадках робила вигляд веселий, неуважний. Часом те сердило брата, часом зворушувало.

— А ми, Модю, тут про твої розкопки на Херсонщині балакали!— живо й м’яко сказала вона, змітаючи з його плеча порошинку.

Про розкопки балакали, власне, з півгодини тому, але це була тема, якою дуже цікавився тепер Модест Аркадійович. Він недавно, в літі, робив розкопки могил і знайшов деякі цікаві речі, що підтверджували його думки про побутові риси у скіфів.

Але Модест Аркадійович шарпнув щокою, кисло буркнув «умгу!» і хмуро сказав:

— Можна тебе, Олесю, на пару хвилин?

І зараз же пішов у їдальню, не вибачившись перед гостями й не ждучи одповіді від сестри.

Олеся злегка почервоніла за нього й, кинувши «вибачте, я зараз», хутко пішла за Модестом. Коли вона хвилювалась або почувала на собі чий-небудь погляд, то завжди старалась триматися рівно, — так її вчила стара англійка-бонна.

В їдальню вона ввійшла, трохи закинувши назад голову, випрямлена і з прижмуреними короткозорими очима. Це, поза її свідомістю, надавало їй вигляду гордовитої зневаги.

За столом сиділа мати. Перед нею лежав збірник поученій Толстого. Це також була не дуже гарна ознака.

Модест, нічого не кажучи, заклавши руки в кишені, почав ходити по їдальні. На одному черевикові, мабуть, одірвалася з каблука резинова набойка, і кроки виходили нерівні, як у кривого. (В домі всі повинні були мати на черевиках «резинки».) Олеся стояла і, подивляючись то на матір, то на брата, мовчки ждала. Мати, дивлячись у книжку й не читаючи, теж десь чекала.

— Де Юрій?— зупиняючись, раптом спитав Модест, дивлячись на Олесю пильним підстерігаючим поглядом.

Олеся здивовано підняла одне плече й поширила очі. Але через те, що брат так пильно дивився і, очевидно, зарані не вірив її дивуванню, вона почервоніла. Рум’янець як завжди виступив у неї круг очей і потім полився по всьому лиці.

— Не знаю...— тихо сказала вона.

Мати підняла голову і, подивившись на дочку, знову нахилилась до книжки. Зморене тяжкою хворобою лице її сьогодні видавалось немов ще густіше усіяне зморшками; шкура на ньому була схожа на зім’ятий шматок жовтої з неприємним блиском матерії. Під очима, так завжди сміхотливо-прижмуреними, а тепер журно-задумливими, важко висіли червонуваті мішечки. У Олесі холодно защеміла тривога. Уже одне те, що Модест сказав «Юрій», а не «Юрко», показувало на щось серйозне.

— Я не знаю,— повторила вона.— Що сталось?

Вона знала, що Юрка третій день не було дома, але це так часто траплялось, що до цього всі звикли. Можливо, що він поїхав на село або кудись до знайомих на провінцію.

— Значить, ти нічого не знаєш?— сказав Модест.

— Кажу тобі, що не знаю,— почуваючи жар на щоках, одповіла Олеся.

— Добре...— посміхнувся Модест.— Так я тобі скажу, коли так. Його сьогодні вранці бачили біля вокзалу серед босяків. Можеш собі уявить? Ні, ви можете собі уявити цього... цього дурня!— раптом роздратовуючись до пискливих, неприємних нот, заговорив Модест, не слухаючи Олесі.— Тут справа всього... всеї сім’ї, тут рішається доля десяти–дванадцяти душ, його всі дні ждуть, шукають, турбуються, ловлять, молять, а він, маєте, дурня якогось грає, серед босяків лазить, соціалізм розводить, пошлий, глупий, остогидлий усім соціалізм розводить! Це — чиста дегенерація! Цілковита, рішуча!

— Це не може бути!— неголосно, але твердо сказала Олеся. Вона бачила, що Модест сам не вірить у сказане ним. Але що Юрко міг бути серед босяків, в цьому не було нічого неможливого. Тільки не для пропаганди «пошлого соціалізму».

— Що «не може бути»?— скрикнув ніби з зловтіхою Модест.— Що? Його, добродійко, бачив Федір Карпович, чоловік не буде вигадувать такого. Сам, власними очима бачив цього йолопа в якомусь лахміттю, в драних калошах, п’яного, здається. — Що це має значити, хотів би я знати? Що? Дегенерат, неврастенік, і більше нічого!

Олеся мовчала. Слова були зайві. Модест сам міг знати, що те, що він говорив, було найболючіше для Юрка. Називаючи його неврастеніком, дегенератом, зачіпаючи так грубо те, що Юрко хворобливо ховав від усіх, роблячи це, крім того, не в присутності самого Юрка, — Модест явно хотів просто образити брата, помститись, зробити боляче йому й собі. В Юркову пропаганду соціалізму він, розуміється, сам не вірив, навіть у цю хвилину роздратовання.

Мати мовчала, з легким шелестінням перебираючи листки збірника. Вона теж, очевидно, не вірила Модестовим словам; але перед нею був Толстой, вона ні на кого не дивилась, і це показувало, що мамуні боляче й сумно. А це, мабуть, було зв’язано з безглуздим, диким поводженням Юрка.

Раптом у сінях зачулось легке клацання ключа в замку.

— От, мабуть, і Юрась прийшов!— живо підводячи голову, проговорила мати. Сірі, напівприкриті в’ялими повіками з виразними чорними чоловічками очі її з м’якою примирливою посмішкою зупинились на Модестові.

Модест мовчки повернув голову до дверей. Олесі проти волі кинулась в очі надзвичайна схожість його з Юрком. Той навіть так само поверта голову, немов прислухаючись, догори. Та ж обрізана позаду голова, м’який, обважнілий на кінці ніс, очі немов з припухлостями над повіками, похнюплені вниз уста. Тільки в Модеста вираз лиця раз у раз такий, неначе він усе дума про дуже важні справи й боїться, що йому ось-ось переб’ють. Юрко ж майже ніколи не спускає з губ невиразної насмішкуватої ухмилки.

Але замість Юрка ввійшла Діна Опанасівна. Не ввійшла, а швидше вбігла, струнка, з твердими рисами постаті, туго затягненої в корсет і, як завжди, невідомо, роблено чи щиро оживлена. На дуже білявому розпущеному під маленьким капелюхом волоссі, що загиналось аж на криси, переливались дрібні краплі дощу. Губи, як звичайно, були трошки підмальовані й це дуже помітно було через загальний жовтяво-блідий тон її лиця. На тонкому з горбинкою носі виднілася пудра, теж злегка покраплена дощем.

— От яка пізня осінь! Ноябрь, а дождь себе жарит, как ни в чем не бывало! Чудова погода! Страшенно люблю такий час!Ой, заморилась, так бігла. А ты почему промчался мимо нас с таким фурором, «молодой, но подающий надежды» ученый? А?

Як тільки вона забалакала, Модест ніяково одвернувся й став поправляти скошену трохи вбік картину на стіні. Тон її голосу, піднятий, штучно-бадьорий, прудкі, липкі погляди на всіх, мішання фраз руських з українськими — все свідчило про те, що його підозріння таки мають підставу. Але, головне, йому було ніяково й соромно за самого себе, за свою «трухлявість», за чуття безнадійної розгублености перед самопевністю, перед незрозумілою йому нахабністю цеї жінки: в якій би ситуації вона не опинилась, вона ніколи не змішається. От і тепер: щебече, неначе нічого не трапилось, жартує з ним так, ніби невинна та чиста, як перший сніг.

Замість одповіді, Модест Аркадійович повернувся до Олесі і проговорив:

— Вибач, будь ласка, що я тебе одірвав от гостей... Я більш нічого не маю сказати.

Олеся глянула йому в очі, й обоє зразу зрозуміли, що його роздратовання й злість на Юрка корінилися не тільки в чудному поводженню того. І обом стало ніяково. Олеся, закинувши голову догори, рівно й легко пішла у вітальню, а Модест підійшов до столу й потиснув висячий ґудзик електричного дзвінка.

Діна Опанасівна, немов не помічаючи нічого, пруденько підбігла до старої Микульської і, нахилившись, поцілувала їй руку. Та тільки подивилась на неї і знов нахилила лице до книги.

Діна ж легко й граціозно повернулась на підборах, поправила перед дзеркалом капелюх і, немов її держали, промовила:

— Ні, а тепер я роздягнусь! У мене маса роботи. Треба ще Славкові казку перекласти. Господи, десять літ хлопцеві, а не вміє сам як слід узутись. Ми, Модю, виховуємо його зовсім не демократично. A propos: в неділю реферат Майковського «Религия и Государственность». Может, пойдешь?

В їдальню ввійшла Дуня, в новому білому фартусі, від того, мабуть, з святочним веселим виразом пишно рум’яного веснянкуватого лиця.

І знов не одповідаючи Діні, Модест сказав до Дуні:

— Обідать.

Діна й цього не помітила: наспівуючи й похитуючи великими, круглими клубами, вона вийшла до себе.

II

У вітальні розмова тим часом прибрала гострий і ворожий характер. Савчук тонкими воскового кольору пальцями м’яв свою витку «ассирійську» борідку й весь час уперто не одводив очей від вікна. В очах же поблискувало щось злісне й завзяте. Лице «молодого восточного аскета», як висловилась колись Діна, зблідло й витягнулось.

Водосвятський в новому костюмі й черевиках, справлених (як сам немов жартом оповістив) на аванс з гонорару з «Відродження», ходив по хаті, м’яко й з приємністю ступаючи по товстому килимі. Сьогодні він чисто виголився, ретельно зробив проділ по середині голови, і чорне волосся, як пляшка, поблискувало на потилиці. Шия, підборіддя, верхня губа синіли поголеним тілом. Він тепер зовсім похожий був на комівояжера солідної американської фірми. Часом, балакаючи, він підходив до дзеркала і, якось чваньковито й самозадоволено, випнувши нижню губу, розглядав себе. Для чогось проводив одним пальцем по губі, по широких бровах. Трохи пукаті, через те з виразом нахабства, очі його дивились прямо й без тої ніяковости, яка буває у більшости людей, що при других дивляться на себе в дзеркало. Потім, подриґуючи литками й почуваючи на собі нове убрання, він знов ходив по вітальні, не перестаючи балакать. І, може, від того, що на ньому, зручно й гарно лежав піджак, що сам був чисто виголений, мова його була плавка, влучна, насмішкувата й більш ніж коли самовпевнена.

Савчук, властиво, навмисне не одривав очей од вікна: він не хотів дивитись на Водосвятського. Коли він дивився на цього прибраного «комівояжера», в ньому, незалежно від його волі, виникала зла, негарна втіха. Йому проти волі, поруч з новим убранням із англійського сукна, уявлялась нечепурна хата, неохайне ліжко з брудною простинею й подушкою; скрізь сміття, на стільцях ношена білизна. Уявлялась під англійським костюмом заношена до кислого запаху сорочка, а під елегантними черевиками брудні, аж іржаві, з дірками на траурних пальцях шкарпетки.

І тим більш неприємно було Савчукові це думати, що Водосвятський подобався Олесі. Це видно було з усього. Але й не те було головним. Головне те, що такі почування принижували його самого; принижували те, що боронив він, Савчук. І через них ніякої різниці між ним і Водосвятським не було. Бо різницю становлять, власне, не думки, не інтелектуальні стани людини, а чуття. Можна мати бездоганні розумові поняття про чесність і бути одночасно людиною тупою, нездалою до якого-небудь чуття, крім звірячого егоїзму, себто просто — падлюкою.

Але, не дивлячись на цю давно установлену собі тезу, недобре чуття не зникало.

Коли прийшла Олеся, Савчука якраз прорвало — не витримавши, він усім тілом повернувся до Водосвятського і, встромляючи в нього свої великі, з жовтявими баньками очі, запинаючись від хвилювання, говорив:

— Все це ширми, показне! Так-так! Як іноді буває, що на людині чудесне убрання, а під убранням брудна білизна й роками немите тіло!

Водосвятський на мент зупинився, подивився на Савчука й знов заходив, порипуючи черевиками й надушуючи ними на килим.

Савчук раптом замовк і, одкинувшись на спинку фотеля, заплющив очі. Матово-смугляві щоки, з випнутими баньками очей, прикритих фіолетовими повіками, нагадували мертву голову Іоанна Хрестителя. Здавалось, йому зробилося погано. Але це була його звичка, яку всі знали, тому ніхто не звернув уваги.

— Ви все про те саме?— сказала Олеся, сідаючи поруч з Валею. Ні тема, ні тон розмови не були їй до душі. Але перевести її на щось інше вона не могла, боячись образити цим гостей.

Водосвятський посміхнувся і знизав плечима, наче хотів сказати: «Що ж маєш робити з цим добродієм?»

Савчук розплющив очі й глянув на Олесю. І знов, як завжди, невідоме чуття жалости, зворушення війнуло на нього. Особливо зворушував його цей поворот голови Олесі, немов трохи здивований, немов благаючий.

Водосвятський раптом зупинився проти Олесі, заклав руки в кишені й сказав:

— Знаєте, яка наша всеукраїнська біда? Це те, що ми занадто сантиментальні та інтелектуальні. Це — спадщина росіян. У нас нема европейськости, практичности, уміння реально жити.

Він по-галицькому вимовляв «европейськости».

— ...Ми — ще діти, яким цікаво бавитись усякими казочками. Або, коли хочете, люди середньовіччя, котрі за ортодоксальність могли й себе спалить, і других. Я за те й люблю американців, що в них чисто інстинктивна огида до ілюзій. Це — люди акції, а не балачок. Дуже влучно тепер співають у Росії: «Мой милый неврастеник, поменьше слов, побольше денег». Jes! А в нас тільки слова, слова й слова. Замість того, щоб діло робить, ми собі вигадуємо якийсь пролетаріат, соціал-демократію, соціалізм і мелем єрунду. Та хоч би те сказать, що сами вірять у цей пролетаріат, а тож тільки з страху перед руськими «товаришами»! Я пам’ятаю одного найортодоксальнішого, який кожне своє слово, кожну, здається, думку свою починав і кінчав таким саме запитанням: «А що скажуть іскровці?» І коли виходило, що іскровці не похвалять, то хоч би ви тут луснули, хоч би провалилась найсвятіша справа, він ні за що не зробить того, що не подобається «товаришам» іскровцям. А ці «товариші» — чорт би їх побрав! — гірше всяких чорносотенців. Чорносотенці принаймні одверто говорять: «Не пущай и баста!» А «товариші» ні, вони на підставі соціалізму, на підставі наукових даних, з гуманних міркувань, — «не пущають»! Що скажеш, ні?— вмить повернувся до Савчука Водосвятський.— Не вони з нами поводились завжди як з шовіністами, не вони закликали боротись з нами, хоч ми розривались перед ними, рачки лазили перед ними, благали вислухать і повірить, що ми теж соціалісти, що ми собі тільки, мовляв, сміємо думати, що до українського народу — чи пролетаріату того — треба звернутись на його рідній мові. Що вони нам на це? Та в мене з сорому вуха горять, коли я згадую, як вони, ці «товариші», глузували з мене за мов «хохломанство». Ще сміють, неуки паршиві, натякать про науку! Сами шовіністи до останнього нігтя, а нам сміють закиди робить. А як же: як хохли відділяться, великий руський народ не буде вже таким великим. «Товариші»? Падлюки. А ти, який ти соціал-демократ?— знов повернувся Водосвятський до Савчука.— Тобіх о ч е т ь с я так називатись, і ти називаєш себе соціал-демократом. Я також ще три роки тому н а з и в а в себе соціал-демократом, але Америка отверезила мене. Там, голубе, дурниць, не люблять. Jes!

Олеся сиділа з потупленими очима. Крім того, що ця балачка була нудна, остогидла, вона ще нагадувала те, що й так кожного дня стояло гнітючою тінню в душі.

Савчук знав, яке вражіння робить на неї розмова, й тому проговорив:

— Я думаю, що нам краще залишити цю тему. Я тільки сказав і ще раз скажу: поза всім іншим, поза всякими теоріями, зміна свого світогляду є зміна своїх п о ч у в а н ь. Більш нічого. Чоловік, який називає себе соціалістом, має інші почування, ніж не соціаліст. От і все. Ну, годі.

Валя слухала обох з притаманною їй страшно серйозною й навіть урочистою увагою. Довге, сухувате лице її з дрібними жирними прищиками над бровами й коло носа, нагадувало худорлявих монахів, що занадто приборкують свою плоть. Поруч з нею Олеся здавалася красунею. Після напружено й строго нахмурених брів Валі особливо приємно й легко було дивитися на Олесине спокійне, круглувате чоло, на її великі, трохи здивовані, з теплими сміхотливими блищиками очі.

Валя вислухала Савчука; уважно продумала його слова й рішуче покрутила головою:

— Ні, добродію Савчук, я з вами не згоджуюсь — ви не логічні. Все, що хочете, але треба бути логічним іконсеквентним. Це єсть альфа й омега наукового думання...

Потім встала і з тим же строгим виглядом повернулась до Олесі:

— Я пару слів тобі, Олесю... Ходім кудись у другу хату.

Коли дівчата вийшли, Водосвятський підійшов до Савчука, дружньо обняв його й сказав:

— Ну, що, сердишся?

Савчук обережно й спокійно визволився з обіймів.

— Чого ради? У кожного свій погляд на речі.

— Цілком справедливо!— весело підхопив Водосвятський, немов не помітивши Савчукового руху.

— Тільки я тобі, Михалку, знаєш що скажу? Ти, серце, занадто інтелектуально до всього ставишся. Їй-богу! Треба більше крови, нервів. Є? У тебе все філософія. Та ще ортодоксальна. Хто в нас тепер по суті ортодокси? Нікого. Всі помалу спускаємось на землю. Всі! Ні одного не лишилось! Ні одного!

Савчукові знов кинулося в очі, що Водосвятський занадто гаряче насідає на те, що «нікого не лишилося!» — цим мало не сладострасним підкресленням немов ще когось, крім Савчука, хотів переконати.

— Але я не проти ортодоксальности!— раптом скрикнув Водосвятський.— Тільки... Коли хочеш, я навіть поважаю твою стійкість і чистоту, але... Ну, та Бог з ним!

І Водосвятський раптом якось грайливо колупнув пальцем у живіт Савчука і, підморгнувши, сказав:

— Слухай, стерво, а чи не міг би ти мені позичить рублів двадцять? Дуже, розумієш, треба... Я, брат, швидко оддам.

Савчук почервонів: Водосвятський уже був винен йому щось біля ста рублів, набраних в різні часи. Сам він недавно з недбалим виглядом казав, що прогуляв у один вечір стільки, скільки йому, Савчукові, не заробить у товаришів і за цілий місяць. Але Водосвятському відомо, що він одержав за переклад брошури сорок рублів і цього досить, щоб почути в них потребу. Але найважніше, що він знає його підлу, розслаблену вдачу, знає, що йому не одмовлять, і пренахабно простяга лапу.

Савчук раптом чудно посміхнувся. Йому впала в голову така думка. Одмовити цьому нахабі, — це значить показати, що він таким робом мститься над ним. А з другого боку, коли дати й дати з тою зневагою, якої тільки й вартий цей індивід, то це — ще більше принизить його. От, мовляв, у мене всього тридцять рублів, на них я мушу жити цілий місяць, ти в один вечір прогуляєш більше за це, а я ось даю тобі двадцять рублів і почуваю до тебе жаль і огиду.

Савчук посміхнувся й вийняв гроші.

— На, маєш...— сказав він, подаючи два заялозені папірці й з насмішкуватим чеканням поглядаючи на Водосвятського.

Той з тим же недбалим і задоволеним виглядом взяв гроші й кинув:

— Мерсі! В цих днях верну...

Ефекту ніякого не вийшло. Савчук нічого не одмовив, похмурився й заплющив очі з таким виразом, немов у нього розболівся зуб.

Коли прийшли дівчата, Водосвятський почав прощатись. Валя йшла, звичайно, з ним.

— Ти йдеш?— спитав Водосвятський, підходячи до нього з простягненою рукою. Савчук розплющив очі, уважно подивився на Водосвятського, на Валю й сказав, що піде, але, глянувши на Олесю, яка також пильно дивилась на нього, очевидно, дуже бажаючи, щоб він пішов, промовив:

— Ні, я забув; я маю дещо сказати вам, Олесю Аркадіївно.

— О, прошу!— занадто живо сказала вона.— Почекайте тільки хвилинку, я випущу їх...

І пішла за Валею й Водосвятським у сіни.

Савчук устав і пройшовся з кутка в куток. В дзеркалі він побачив свою згорблену, з запалими грудьми постать. На колінах штани від довгого сидіння набухли і здавались короткими. Через це вигляд був трохи жалкий і бідний. Чорне волосся й кучерява циганська борідка, за які іноді Олеся називала його бедуїном, виглядали неохайними.

Савчук почервонів і знову сів на старе місце. Тепер він більше, ніж раніше, був певний, що Олеся одповість йому так, як він і чекав. Але він був готовий до цього; навіть був готовий до того, що назве Водосвятського своїм коханим. Водосвятський підсипався до Валі, це було відомо Олесі. Валя, хоч і вдавала з себе людину, яка одсунула на бік особисте життя, все ж таки дуже прихильно відносилась до заходів Водосвятського. Це також було відомо Олесі. Що ж, тим гірше, коли вона все ж таки признається в симпатії до «комівояжера».

Але не в тому була річ. Все це давно обдумано, провірено і, коли вже пішло на те, йому, Савчукові, і не треба було, щоб Олеся його кохала. Не її переживання важні йому, а й о г о власні. Тут же справа стояла цілком погано. От і в цей момент він все ж таки не міг вигнати брудного, недостойного відношення до свого колишнього товариша, Водосвятського. Ось прийде Олеся, й він, Савчук, непомітно для себе, безвольно почне оповідати їй про те, що Водосвятський позичив у його 20 p., що Водосвятський — рабська, льокайська душа, яка пада перед тим паном, який дужчий. Весь його американізм, преклонство перед культурою є лише прояв його п о ч у в а н ь, а почування у нього підлі.

І це все він говоритиме тільки через те, що Водосвятський має штани, які лежать на ньому без опухів на колінах, має елегантний, чепурний вигляд, а сам він, Савчук, дурнувато-заздрісний тип і більш нічого.

Олеся ввійшла з закиненою назад золотистою головою, тримаючись рівно, гордовито. Вона передчувала, про що буде йти мова, і хвилювалась.

— Ну, я вас слухаю. У, який понурий вигляд!— роблено жартівливо сказала вона, сідаючи проти Савчука.

Він рвучко встав і почав ходити повз неї, похиливши, як бик, голову. Потім зупинився й одривистим, рішучим голосом заговорив:

— Я от що хочу вам сказать, Олесю Аркадіївно. Ви чули, як я говорив про Водосвятського, що в нього під франтоватим убранням брудне тіло... Це — неправда, я говорив це...

Олеся здивовано подивилась на нього.

— Чекайте, я зовсім нічого такого не чула. Ви казали якусь таку фразу, але я не думала, що ви це про Водосвятського...

— Я знаю,— нетерпляче й досадливо перебив Савчук,— я не сказав, про нього я думав, і це підло. Я думав про Водосвятського. Я знаю, що вам це неприємно.

— Мені? Але я не розумію...

— Він вам подобається, можливо, що ви закохані в нього. Це все одно. Я повинен вам сказати...

Олеся аж руками сперлася на ручки фотеля й підвелася.

— Михайле Андрійовичу! Та що ви говорите?! Бійтесь Бога, спиніть свою палку фантазію. Маєте собі!

Але Савчук тільки спідлоба позирнув на неї й заговорив далі:

— Ні? Це все одно... Я тільки хотів сказати, що те, що я говорив, — неправда. Я набрехав на Водосвятського. Він дуже чепурний чоловік. Якраз навпаки. Я через те говорив на нього так, що перед тим позичив у нього двадцять рублів. От іменно за це. У нього зовсім нема грошей, а я у нього випросив. І через це злий на нього. Потім... чекайте, я вам кажу. Я знаю, що вам нема до цього діла, але я мушу вам сказати. І прошу вислухати. Хіба вам так трудно? Потім, взагалі, ви не вірте тому, що я казав на нього. Це — людина дуже ідейна, чесна, енергійна, він трохи різниться в поглядах зі мною, але має далеко більше рації, ніж я. Я — схематик, метафізик, ідеаліст, одірваний від життя...

Олеся була приголомшена. Дика, сумбурна, палахлива натура Савчука була їй добре відома, але такого вибуху її вона ще не бачила. Кілька разів вона намірялась перебити, дивилась на нього благаючими очима, але мусила замовкнути й слухать, — по вигляду Савчука можна було бачити, що він уже тепер нікого не чує, крім себе.

— ...Прошу мене не перебивать. Я хочу сказать вам усе. Не будьте панночкою цірліх-манірлих. Діло не в словах. Слова — одна форма й більш нічого. Я, наприклад, хочу вам сказать, що люблю вас. Це рішуче нічого не значить, кожний може с к а з а т ь.

Олесі під очима виступила червона фарба й гаряче посунула на щоки. Але Савчук не помітив того.

— ...І не в тому знов таки діло. Я знаю, що ви мене не любите й не полюбите. Я бачив, як ви ввічливо попрохали мене почекать тут. Жінка, яка любить, не може бути така ввічлива. Вона — розсердиться, образиться, скаже щось зле, але такою ввічливою не може бути. Я хоч мало мав діла з женщинами, але знаю, можете мені не підтверджувати. А то й підтверджуйте, мене це не обходить. Я говорю це вам для того, щоб ви бачили, який я підлий і нікчемний, щоб ви знали, що правда на вашому боці. Пам’ятаєте, як ви мені на тому тижні сказали біля вашого дому: «непротивлення злу, царство Боже, мир душі й таке інше — ви так і сказали: «таке інше» — може бути тільки в теорії, а в житті це неможливо». От я й хочу вам сказать, що ви праві. Це — неможливо. І Водосвятський такожправий: який я соціал-демократ? Принцип соціал-демократіїє перш усього боротьба. Я боротьби не визнаю, я не хочу її, я хочу перемагати любов’ю. Надіюсь, я маю право хотіти так, як я хочу? Але я — член партії. Я не такий, як Водосвятський. Водосвятський — чоловік не чесний, не ідейний, він усі свої теорії підганяє до особистої, вузької вигоди. Це його діло. Все до особистої вигоди зводиться. Я, може, ще більший егоїст, бо хочу більшої вигоди, ніж він. Але не в тому річ. Річ у тому, що його правда; я не соціал-демократ. А в той же час — я член партії, я ніби ворог Водосвятського і всієї їхньої компанії зрадників. От бачите, я їх називаю зрадниками, я зовсім не спокійно, мирно говорю про них, а з роздратованням, злобою, з чуттям боротьби й бажання силою побороть їх. От і правда все! А чого я вам усе це говорю? Добре. Того, що я вас люблю. Чекайте, я нічого не хочу од вас, говорю вам не для вас, а для себе, ви собі з того нічого не робіть. Серйозно. Так наче вас не обходить...

— ...І от що. Я люблю у вас якраз те, що найбільш не люблю. Знаєте, у вас маса умовности, маса фальшивого, нещирого, несердешного. І разом з тим ви така сердешна, така... тепла, от іменно тепла вся, що я люблю вашу фальшивість. Це, здається, абсурд? Може буть. Е, к чорту там, усе може буть. Я зараз піду, посидьте ще дві хвилини. Потім от що... Слухайте, якби я вам запропонував бути моєю жінкою, що б ви сказали на те? Ну, так, допустимо, теоретично?

Олеся безпомічно й здивовано дивилася на нього.

— Я вас не розумію, Михайло Андрійовичу,— прошепотіла вона.

Савчук теж здивувався.

— Не розумієте? Що ж я такого сказав, що ви не розумієте?

Олеся не знала, чи сміятись, чи сердитись, тому на губах їй стояла несміла, винувата посмішка.

— Я всього не розумію, що ви говорили. Простіть, не сердьтесь, але ж, їй-богу, це так несподівано й надзвичайно.

— Чудно!— стиснув плечима Савчук,— зовсім чудно. Я розумію, ви звикли до всяких умовностів, до закрутистих фраз і не розумієте простого. Я вас просто питаю, чи ви згодились би бути моєю жінкою. Я не хочу женитися з вами, але мені треба це знати.

Олеся стала серйозною.

— Слухайте, Михайло Андрійовичу, я вам скажу теж цілком просто. Ви знаєте, що моя сестра Зоя — хвора, божевільна?

Савчук якось широко подивився на Олесю, для чогось озирнувся й тихенько сів на своє місце. Олеся трохи здивувалась, — про хворобу сестри він знав, і невідомо, чого слова її зробили на нього таке вражіння.

— Знаю,— нарешті неголосно й зовсім іншим тоном сказав він.

Олеся пильно глянула на нього й знов заговорила:

— Але ви, мабуть, не знаєте, що до цеї хвороби багато спричинилася й я. Ви, мабуть, знаєте, що вона збожеволіла тоді, як селяни робили в нас погром. Ніби селяни винні. Але то не так. Винна я, тим винна, що затягнула її в революцію. Коли б цього не було, Зоя була б здорова. І от...

Олеся підняла голову догори, зневажливо прижмурила очі й помовчала.

— ...І от я тепер повинна бути з сестрою. Мій обов’язок полегшити те, що я наробила. Заміж я рішила, Михайло Андрійовичу, ні за кого не виходити. Все моє життя належить сестрі. Я не маю власного життя. Сестрі, мамі, братам. Бо їм також через сестру я завдала багато горя... Навіть музика, якою я ніби живу, не для мене. Я граю для сестри. Коли їй буває погано, я граю, і їй стає легше. От я вам сказала, також щиро й просто. Тепер ви можете зрозуміти, що даремно робили свої натяки про Водосвятського.

Раптом Олеся швидко опустила голову на руку, що лежала на ручці фотеля, і затихла. Сльози гаряче виступили їй на очі й вона почувала, як стікали холодними течійками по голому ліктю. Кожний раз, коли їй доводилось говорити або думати про себе так, як тепер оце, їй ставало боляче жалко себе, сумно й разом з тим соромно, немов вона робила щось погане.

Савчук сидів притихлий, винувато і з боязким спочуттям дивлячись на Олесю. Йому вже здавалось неможливим і диким те, що він тут оце набалакав. Так міг говорити тільки падлюка й справжній йолоп! Ну, навіщо це безглузде питання, чи хоче вона бути його жінкою? Як він насмілився на таке питання?! І тут же лицемірне, вигадане бажання «побороть любовью». Хороша любов!

Київ