Голота. Рівновага (Електронна книга) 305190

І

Балачка потроху, як той огонь без палива, затихла; всі замовкли і, наче прислухаючись до жалібного вітру в димарі, дивились на червоне світло полум’я з грубки-лежанки. В великій цій брудній хаті, що недурно звалася «чорною скарбовою кухнею», було вогко, холодно і занадто незатишно; пахтіло чимсь кислим — чи то намоклим кожухом, чи то старою капустою, чи то запрілими онучами. У вечірній тьмі, яку розбивало червоне світло полум’я з лежанки та жовтенький світ від невеличкої керосинової лампочки, з розбитим і заліпленим жовтим папером склом, плавав синій дим, наче хмари попід стелею, і гостро щипав у носі й за очі. Занадто вже незатишна була ця «кімната». Всякому видно було, що тут жили люди, яким не до затишку, що цю «кімнату» призначено не до бенкетів, не до втіх, а до захисту в негоду, щоб де було їсти і спати тоді, як не було «скарбової» роботи. До цього ж тут було все, що треба. Щоб спекти хліба, була здоровенна з пузатим комином піч, яка починалась від дверей і займала мало не всю стіну; вздовж неї тяглася довжелезна лежанка з двома вмурованими казанами, в яких варився для цих людей «кандьор» і брудна юшка, яку тільки зі звички звали «борщем»; вздовж стіни, що проти дверей, стояв довгий, нічим не вкритий стіл та довгі лави. Для спання од печі до стіни тягся довгий, широкий піл, на якому було накидано жужмом усякого шмаття. Угорі була стеля; знизу — чорна земляна долівка; в одній стіні — двері, в других — три-чотири дірки, що мусили бути вікнами.

Було тихо й сумно. По зеленкуватих шибках бив і шелестів дощ, наче хто знадвору посував по них віником; гудів вітер та десь далеко глухо гавкала собака, одноманітно, рівно, без злости й захоплення вигукуючи: гав! гав! гав!..

— А чи не можна б там скоріше з вашою вечерею?— раптом промовив з переднього кутка Трохим своїм похмурим, задушеним голосом і злегка повернув голову до печі. Очі йому, як і раз у раз, дивились убік; тонкі сині губи, з ріденькими невеликими вусами, були тісно зложені, і з усього худого, гострого обличчя його, кольору мідяного п’ятака, з густим ряботинням, виявлялась здержана, зла нетерплячка.

— Бо йому вже на музики час іти!— роблено-байдуже, з захованою посмішкою додав Андрій, лежачи скраю на полу, спершись на лікоть і похитуючи ногою в чоботі «бутилкою». Трохим тільки мовчки блиснув на нього своїми чорними, гострими, як дві голки, очима і знов зупинив свій погляд десь у кутку на полу.

— Всти-и-гне!— байдуже, не озираючись, промовила Килина і, втерши руки об поли, взяла з лави велику, як лопата, дерев’яну ложку — полоник — і почала мішати в казані, з якого клубками виходила пара.

— Подай сіль, Маринко!— додала вона, не повертаючи голови.

Маринка покинула совати в грубку солому, що купою лежала перед лежанкою, і кинулась до лави. Схопивши сіль у чорній, з одбитим краєм, ринці, вона повернулась, і поспішаючись понесла її Килині, — але, спіткнувшись на півдорозі, махнула рукою і простяглась на долівці, далеко одкинувши від себе ринку, що розлетілась на черепки. Не встаючи зовсім на ноги, вона підняла своє худе, бліде личко з маленькими очима, в яких і так завше світився страх, а тепер дивився цілий жах, і мовчки, піднявши злякано брови, стала дивитись на Килину. Та ж, тільки безсило пустивши руки вздовж тіла, озирнула її, стиснула плечима і, чи то з жалем, чи то з незадоволенням, промовила:

— Чи ти з розумом, дівчино? Летить, женеться, наче її хто в шию штовха...

Маринка все так же мовчки, не зводячи широко розплющених очей, дивилась на неї. Килина ще раз стиснула плечима і, поклавши ложку на лежанку, почала збирати розсипану сіль, а Маринка одповзла до лежанки й почала совати в грубу солому.

— Що, посіяла?— добродушно всміхаючись, промовив дід Юхим, підходячи до лежанки з своєю, набитою тютюном, закоптілою й обмотаною посередині дротом, люлькою.— Не жалієш панської соли, га?— присідаючи до грубки і дивлячись на Маринку своїми, ще молодими, карими очима, під якими висіли два зморщені міхурчики, спитався він. Огонь заграв на круглій лисині і сивуватій бороді, з закуреними тютюном жовто-зеленими вусами, на рівному тонкому носі і, перескочивши з нього, облив своїм жовто-червоним кольором невеличке, худе тільце Маринки в якійсь подраній, великій кохтині, з босими, брудними, синіми й порепаними ногами, з дитячими ще руками. Вона, як винна, боязко всміхнулась і трохи відсунулась, даючи місце Юхимові.

— Дарма, дарма... сиди... вари... Я ось тільки люльку запалю та й тікатиму...— вибираючи соломинку, промовив він своїм гунявим голосом. (Як він говорив, то здавалось, ніби він попав у хату, повну димом, і позатулював собі ніздрі. Крім того, «к» він зовсім не вимовляв; скоро доходив до цієї літери, так його наче хто за язик шарпав у той мент.) Соломинка знайшлась. Запаливши її, він підніс до люльки і, притоптуючи тютюн коротким, з покаліченим нігтем, пальцем, почав напружено й пильно смоктати. І смоктав він так старанно, так голосно, що дехто аж задивився на нього; навіть Килина, повернувши свою горду, темно-русу голову, з поважно серйозними, сірими очима, дивилась згори на люльку. Тільки Трохим у своєму кутку «під богами» та ті, що спали, або так собі лежали на обгорнутому напівтьмою полу, не рухались і не звертали на нього уваги.

— Горить, а?— смокнувши востаннє, звернувся дід до Маринки і ласкаво простяг до її голови руку. Але Маринка злякано одхилилась і, мов захищаючись, підняла лікоть.

— То чого ти, дурненька!— усміхнувся він.— Я погладити тебе хотів, а ти боїшся... Злякана!— підводячись, сказав він до Килини. Та махнула безнадійно рукою.

— Я вам кажу — таке затуркане, таке залякане,— промовила вона з жалем,— що аж сумно дивитись. Уже от скільки я тут... уже от з півроку... ніколи їй нічого... і пальцем не торкнула. А от... боїться та й годі. Чисто, як те цуценя...

— Тут її Горпина, що перед тобою була, дуже била. Та що хочеш?.. Без батька, без матері, яке вже воно буде. Пожаліти —то мало хто догадається, а штовхнути — нікому не важко. Да-а. Сироті у наймах не весьолая припорція...

— Та то вона Трохима так боїться!— гукнув з полу Андрій своїм дзвінким, молодим голосом.— Він її свататиме, як виросте. Боїться, щоб не ревнував...

Дід Юхим мовчки глянув на нього й поволі одійшов до столу, позиркуючи мимохіть на Трохима, який, зачувши своє ім’я, хутко обвів усіх очима і знов, тарабанячи пальцями по столі, став дивитись на піл.

— Щипає він тебе?— моргаючи в той бік, де лежав Андрій, усміхнувся Юхим, звертаючись до Трохима.

— Хай скавучить, не вкусить!— похмуро всміхнувшись, бовкнув той, не підводячи очей.

— Х-м... Не вкусить...— прогунявив роздумливо Юхим.— А як укусить?.. Скавучить, скавучить та й гризне... А?..

— Та й дивно було б, якби не погризлись!— умить озираючись до них, незадоволено промовила Килина.— Старі, а ще й собі...

— Хе-хе-хе!..— весело засміявся Юхим, одхиляючи трохи назад свою лису голову.

— Та їй-богу! Наче малі: підцьковують, та й підцьковують!

— Та хай поб’ються, дурна!— скрикнув Юхим.— Чоловік тоді й живе, коли б’ється...

— Еге! — «тоді й живе»...

— Атож! І кров горить, і думка літає!.. Хоч видно, що чоловік... Я, як був молодим, так не було того тижня, щоб не бився з кимсь. А тепер хоча на других подивитись...

У цей мент на дворі біля хати зачувся якийсь сміх, гомін, тупотіння ніг, яке незабаром перейшло до дверей, а там і в сіни.

— Мабуть, Софійка з хлопцями з села вертаються...— прислухавшись, промовив Юхим і, позіхнувши, почав довбатись у люльці.

— А ге-ей! Приймайте гостей!— голосно, весело залунало в сінях. Двері розчинились і в хату спершу влетів сивий великий клубок морозу, за ним сірий пес Тікай, а вже за Тікаєм, регочучись, перебиваючи одно одного, засапавшись, вбігли Софійка, Кіндрат і Гриць.

— А ви вже вечерю?— озираючись на всі боки, заговорила швидко-весело Софійка, на ходу розв’язуючи велику хустку й підбігаючи до полу.— А тут сплять? Ой, матінько! Сьогодні неділя, а вони сплять!.. А в панів, Господи, гостей, госте-ей!.. Некипажів тих повен двір, як на ярманку!.. А комнати аж горять!.. Варять, печуть... Таке там на білій кухні, аж страх!.. А нас і не кличуть!.. Усі кучери на тій кухні, а до нас — чортові задаваки — й не плюне ні один... Пхи!.. Чорт їх бери!.. Ми й так погуляли! А знаєш, Килино, що нам було на селі?.. Цить, Грицю, не кажи... Хай покортить!..

Зроду жвава, вона сьогодні була ще жвавіша, якось нервово жвава. Краплини дощу блищали на її довгих, білявих віях, на бровах, на повних, рум’яних від холоду щоках, густо засіяних, надто коло носа, ластовинням, одблискували й наче сміялись разом із її синіми вузькими довгими очима, разом з губами, які якось так високо підіймались, що видно було не тільки рівні білі зуби, але й червоні ясна. Але це було навіть мило в неї. Скинувши дрантиву, стару, пожовклу свиту, вона раптом вистрибнула на піл і почала шарпати й тягати якусь людину, що лежала, прикрившись кожухом. Людина заворушилась, захрипіла і глухо закашлялась, підскакуючи й соваючи ногами.

— Ой! Це дядько Панас!— зареготалась Софійка і, перескочивши через нього, нахилилась над якоюсь чорною кучею свиток, з-під якої вже давно чулось придушене шепотіння й хихикання, і почала давити її руками. З-під кучі визирнула голова з невеличкими вусами і, озирнувшись навкруги, зупинилась на Софійці.

— А тобі чого?— хрипло спитала голова.

— А до вас! Приймете? Чи вам і без мене тісно?

— Та нащо ж свиту тягнеш? Ти!.. Софійко! Та ні!.. А диви!.. Тю, дурна!..

— Сьогодні неділя! Не можна спати!— тягнучи за свиту, серйозно відмовила вона, але в цей мент свита вирвалась і Софійка, поточившись, захиталась і з веселим сміхом упала на якусь жіночу постать, що лежала, тісно обнявшися з хазяїном голови. Перекотившись через неї, вона лягла між ними й почала жартівливо обнімати парубка. Але, глянувши якось до столу, де щось живо оповідав Гриць, вона раптом стурбовано схопилась, зстрибнула з полу додолу так, що аж загуло, і, підбігши до Гриця, стала пильно прислухатись до його мови. Гриць, звертаючись здебільшого до Трохима або до діда Юхима, щось весело оповідав, голосно своїм звичаєм регочучись і закидаючись усім великим своїм станом назад. Чорний чуб його, рівно підстрижений на лобі, тоді кудовчився; широке, засмажене сонцем і негодою лице наливалось кров’ю, ніби він підіймав якусь велику вагу; трохи лупасті очі ховались у зморшках, а з широких грудей, на яких теліпався засмальцьований піджак, голосно, як з величезної порожньої діжки, вилітало: «гу-гу-гу-гу!.. го-го-го-го!..» Біля нього стояв Кіндрат у своємучудернацькому жупані, якого він купив у старого Хаїма за 20 коп. і який приходився йому станом якраз нижче сутулих плечей; стояв, заклавши руки за спину під полами свого жупана і, виставляючи до світла зелену плисову жилетку з перламутровими ґудзиками, всміхався своєю тихою, добродушною усмішкою. Правда, він завше так усміхався, кого б і що б не слухав; хіба вже бачив сльози або велику лайку, то робився серйозним, тоді його тонкі губи складалися тісно, а довгобразе, прищувате обличчя з довгим гострим носом і маленькими сіренькими очима дивилось пильно, напружено й збентежено. Слухаючи Гриця, він водив очима з Трохима на діда, з діда на Гриця, з того знов на Трохима — хто в той час говорив — і добродушно посміхався. Трохим слухав, не дивлячись ні на кого, з своєю звичайною, скривленою похмурою усмішкою, тарабанячи чорними від бруду й праці пальцями по столі; дід Юхим поблискував своїми молодими в міхурчиках очима і, погладжуючи бороду, іноді перепиняв оповідача. Килина й Маринка порались біля лежанки, а Андрій усе также лежав на полу й похитував своїм блискучим чоботом.

— Та, брат, як не учепиться до його, а той як не крутне нею, як не заколотиться у хаті!.. Я до їх...

— Та брешеш! От же й брешеш!— раптом перепинила Гриця Софійка, що з якимсь напруженим стурбованням слухала і зараз же, звертаючись то до Трохима, то до діда, хутко заговорила:

— Зовсім не так... Бо він став уперед чіпляться до мене...

— Та я ж кажу?..

— Кажеш, та не так! Він усе хотів, щоб я сама сіла коло його, а мені що? Пхи!.. Удівітельно!..

Гриць, що стояв і, кумедно застигши, дивився на Софійку, як вона говорила, на цьому слові наче прокинувся — спершу зареготався, одкинувшись назад, потім від задоволення кинувся на неї й жартівливо почав душити її, не звертаючи уваги ні на Софійчин веселий крик, ні на увіщання Юхимові, ні навіть на поважне шарпання Кіндрата, що ще ширше всміхався.

— Тю, скажений!— засапавшись вирвалась нарешті Софійка. Кров ударила їй у лице, ніздрі маленького носа ходили ходором, груди хвилювались під синьою, з червоними ґудзиками, кохтиною; вся вона невеличка, повна пашіла здоров’ям і життям.

— Та говоріть же хтось!— нетерпляче крикнула від печі Килина.— Почали та й...

— Та коли ж цей... дурмануватий... Ну, та й той... Ну, й почав він чіпляться до мене...

— Хто?— зачулося з полу від розбурханої парочки, що знов укрились свитами й тільки визирали притуленими одна до одної головами.

— «Хто»!— хутко озирнувшись до них і знов повертаючись до всіх, скрикнула Софійка.— Та той же... Цибатий! Задається так, прямо хоч куди. Я, мовляв...

— Іван чи Хведір?..

— Та вжеж Хведір!.. Іван, той нічого... Той плохий собі. А той несеться, як гиндик... Пфа! Я, мовляв, багач, а ви що? Голодрабці!..

— Так і казав?— встромивши на мент у Софію свої дві голки — очі, бовкнув Трохим, знов нахиляючи своє мідяне, подзюбане лице до столу.

— Атож! «Я,— каже,— хазяїн»,— весело скрикнув Гриць.

— «А ви гольтіпаки, голодрабці!»— підхопила Софія.— «Чого, каже, сюди ходите? Забирайтесь на свою окономію!»...

— А ви ж їм що... кісткою в горлі стали?— прогунявив Юхим, знов виймаючи люльку з своїх латаних і перелатаних «бруків», як він називав свої штани, з того часу, як сам пан власноручно виніс і віддав йому їх у вічну власність.

— А я знаю? Каже: «у вас є свої дівчата», а сам до нас чіпляється... Тільки ми прийшли, він став лізти до мене... А мені що? Удівітельно! Мені що багач, що голодрабець — усе одно. Правда? Пхи! Гулять усе одно з ким!..

— Та чого ж ви завелися?— роблено позіхаючи спитав Андрій, сідаючи на полу й пацаючи ногами.— Того, що він багач?

— Ба ні! А того, що він — дурень!

— Тобто хазяйський син та дурень?— муркнув Трохим, дивлячись у стіл і єхидно всміхаючись.

— Го-го-го!— зареготався Гриць.

— Ану, ще на копійку,— зневажливо й холодно всміхаючись, промовив Андрій.

— Тю! Трясця б вам у живіт!— скипіла Килина, нервово встаючи й кидаючи злісно картоплю в макітру.— Ніколи не дадуть договорити! Прямо чорти й більше нічого!

— Гу-гу-гу!— ще голосніше загукав Гриць і навіть з великої втіхи насів на Кіндрата, що добродушно всміхався собі, й почав душити його.

— Грицько! Покинь!— бовкнув Трохим.— Дай, хай говорить...

Гриць зараз же покинув і, навіть обнявши Кіндрата, сів лагідно разом з ним на лаву й промовив до Софійки:

— Ну, говори, удівітельна. А то я буду говорити.

— Та сиди краще там!— почулося з полу.— Говори, Софійко!

— Та що говорить? Я йому втерла носа, щоб не задавався, а він... почав битись.

— Е?

— Їй-богу. Як дала йому одкоша, так він зараз же почав щось одному, другому «ши-ши-ши» на вухо. А ті, звісно, кому гроші його милі, почали зачіпати нас... А я на злість... Начхать на самого Хведора й на його гроші. Узяла та й обняла Хомченкового Сидірка. А він, наче скажена собака вкусила його, як схопиться... «Забирайтесь,— каже,— голодрабці!» А я йому: «хоч голодрабці, та не грабили нікого; а хазяйські сини — й не голодрабці, так граблять до голого тіла». Він до мене... А мені що? Пхи!.. Начхать я хотіла! Узяла та й пхнула на всю руку... А він тоді і вдарив. Ну, наші хотіли вступиться, та не дали...

— Насилу, брат, втекли!— скрикнув Гриць.— Прямо... як чорти лізуть...

— А вдарив катюга дуже,— весело додала Софійка, сміючись,— аж досі болить!

— Х-м... Воно раз у раз болить, як б’ють,— іронічно вставив Юхим, набираючи люлькою тютюн із долоні.

— Та-а-к...— потягуючись, устав Андрій з полу і, позіхаючи, підійшов до столу.

— А може, не так?— з веселим задором кинула йому Софійка.

— Не чіпай його, він теж хазяйський син!— муркнув Трохим.

— То що?— здержуючись, зневажливо спитав Андрій. На молодому, вкритому ще ніжним пухом лиці його почав розливатись з-за шиї рум’янець.

— То нічого,— всміхнувся Трохим.

— Битиме?— крутнулась до Андрія Софійка.

— А то пожаліє, думаєш?— зареготався Гриць.— Ого! Хазяйські сини, брат, голодрабців не люблять...

— А ти таки справедливий голодрабець!— зачувся з полу жіночий голос.

— О! Хазяйська дочка обізвалась!

— Хто? Санька — хазяйська дочка?— підняв брови Кіндрат.

— А чим би вона не хазяйська дочка?— встаючи, промовив Юхим.— Півтори кози на припоні, у запічку квочка на трьох бовтунах, сама взута, аж п’ятками світить... Ще тобі не хазяйка?

— Ой, діду, хто б казав ще!— крикнула Санька.— Бодай уже з такими хазяїнами, як і ви!

— От так!— усміхнувся дід.— А хіба ж я не хазяїн? Хе-хе-хе! За пазухою такого худоби, що й пана Гаврильчука переможу!..

— Ой, Господи!— зітхнула Килина.— Як уже мені в печінках сидить ваша лайка, так і ну його к чорту!

— Нічого, дівко!— присідаючи знов до грубки, заспокоїв її Юхим.— Полаємось та й поб’ємось.

— А вас би першого!

— Мене?

— Та вже не мене...

— Ні! Мені ось що дивно,— озираючи всіх гострим, насмішкуватим поглядом, промовив Трохим.— Чого це так — хазяйські сини та по наймах тиняються? У голодрабців хліб одбивають...

— Тобто, синку, «навздогад буряків, щоб дали капусти»?— озирнувся, сидячи, Юхим.— Чи не голодрабці й ми собі, благослови нас, Господи? Хе-хе-хе!..

— Та вже до вас не пішов би позичать,— кинув Андрій.

— У самого багато?

— А багато!

— Диви,— хитнув головою Трохим.

— Може б, і нам ще позичив?

— На вічне оддання?

— Так ти ж — хазяїн!

Андрій повернувся, щоб щось сказати йому, але махнув тільки рукою й підійшов до полу, де порпалась Софійка. Дехто засміявся.

— Ні, він нас і так почастує,— весело, насмішкувато промовила Софійка, складаючи свою кинуту свиту.— Правда, Андрію?

Андрій нічого не промовив. Рум’янець все більше розливався йому по лиці і вже виразною смужкою доходив до носа і червонив лоба. Тонкі, золотисті брови його все більше хмурились, а верхня, задерта трохи вгору губа почала здригатись. Чисте, молоде, хлопчаче ще обличчя його з ямкою на підборідді і з золотими кінчиками кучерявого, ясно-русого чуба було напружене й збентежене.

— Почастуєш? А?— засміялась Софійка.

— Од Хведора мало дістала, так ще й від Андрія хочеш?— байдуже промовила Килина від лежанки.

Андрій хутко, пильно подивився на неї, потім звернувся до Софійки й промовив:

— А хочеш, дам зараз на горілку?

— Хочу!

— Та бреше! Не дасть! Задається!— зареготався Гриць.

— Брешу?? Так от же... На!..— палко, гордо крикнув Андрій і, рішуче кинувшись до кишені, витяг гаманець, поколупав у ньому і, витягши декілька монет, подав їх Грицеві. Той здивовано подивився на нього, але гроші взяв і зараз же почав рахувати.

— А багато?— зазираючи через плече йому, спитав, підійшовши, Юхим.

— 55 копійок.

— 55? Х-м... Що ж за їх можна вистругати?— замислився дід.— Тільки, значить, понюхати та облизатися?

Андрій знов мовчки розстібнув гаманця і став колупати в йому, але вже не з тим посміхом і запалом, що раніше.

— Скільки там?— похмуро кинув він до Гриця.

— Ха-ха-ха!— зареготався Трохим.— Ховайте скоріше ті, що дав, бо одбере.

Андрій спалахнув і зненависно подивився в той бік, де сидів Трохим.

— Та плюнь на його!— миролюбиво взяв Андрія за лікоть Юхим,— він тільки так собі... дражниться... з тебе... От сядьмо собі тут... О!.. Ти хочеш нас частувати? Х-м... Нас... один, два, три, чотири... одинадцять чи дванадцять чоловіка... півкварти на всіх? Чи по чарці хоч буде? Стій, стій... хіба я кажу, щоб ми всі понапивались, як свинюки? От тобі й маєш. Чарку, другу... от і харашо! Да-а... А коли нема й по чарці, то чи стоїть гроші кидать по-дурному. Так уже карбованця кинь їм межи зуби та й ще прикажи до цього: «Нате, мовляв, та знайте мою ласку!»... О... Оце я понімаю. А як, виходить, що тільки, значить, подражнити, дак і заходу жаль.

Дід Юхим пильно скоса подивився на Андрія, що знов, хапаючись, колупав у гаманці. Вийнявши звідти ще скількись монет, він гордо подав їх Грицеві й додав:

— На всі.

Гриць подивився на Андрія, на Юхима і знов на Андрія, що держав гроші. Потім, усе-таки не зовсім довіряючи, взяв монети і, здвигнувши плечима, озирнувся до Софійки й Кіндрата, що пильнували всього того.

— Не вірить!— моргнувши Андрієві на Гриця, усміхнувся Юхим.

— Та цілого, брат, карбованця дав!— крикнув Гриць, перелічивши гроші. Потім, махнувши у себе над головою кулаком, крутнувся, кинувся до полу й почав хутко одягатись.

— От тобі й хазяйський син!— гукнув він до Трохима з таким виглядом, який ніби говорив: «Я ж тобі казав, який це чоловік!»

Але Трохим тільки міцніше стулив зуби, через що усмішка здавалась тонкою, як кінчик добре виклепаної коси. Гриць одягся і, на ходу підперізуючись, весело побіг із хати.

Київ