Вибрані твори (Електронна книга) 308385

ДАВНИНА УКРАЇНИ

Не до ладу було б починати оповідання про запорожців, не згадавши попереду хоч коротенько про часи давнього життя України, бо запорожці були дітьми України і весь час свого життя дбали про неї, захищали її від ворогів та обстоювали її права й волю.

Всі землі понад великими річками Дніпром, Бугом, Дністром та Сяном з давніх-давен були залюднені східнослов’янськими племенами. Племена ті жили окремими громадами і управлялися вільними радами громадян, які обирали собі на радах (вічах) правителів — князів.

На північ та на схід од слов’ян жили фінські племена, з котрих найбільшими були по річках Оці та Волзі мордва й черемиси.

У давні часи слов’янські племена розселялися від річки Тиси, що впадала в Дунай, тільки до Дніпра, так що землі понад Дніпром були на краю слов’янських земель, і через те землі ті й прозвані були Україною. Проте з часом слов’яни посунулися з своїми селитьбами й на фінські землі: на річку Двіну, озера Чудське та Ільмень та на річки Волгу й Оку і почали й там складати свої громади й князівства. З початку Х століття, після народження Христа, за часів князювання у Києві Олега, верх над усіма східнослов’янськими племенами взяло плем’я полян, що жило на правому боці середнього Дніпра, маючи своїм осередком город Київ. Земля полян здавна звалася Руссю, і ця назва разом з поширенням влади київських князів, поширилася й на всі слов’янські племена, підвладні київським князям.

За часів київського князя Володимира[1] поляни, по волі князя, року 988 приєдналися до грецької християнської віри, а згодом християнство поширилося й на останні східнослов’янські племена. Разом з грецькою вірою слов’яни придбали письменство і почали потроху виробляти свою власну культуру.

Той же князь Володимир об’єднав усі слов’яно-руські племена в одну велику руську державу, що ширилася од річки Тиси за Карпатськими горами до Дону й Азовського моря і од Білого моря до Чорного. Та тільки недовго була та єдність. Великий обшир земель, що посіли слов’яно-руські племена, та брак у ті часи шляхів робили неможливим спільне життя таких великих земель, і скоро велика руська держава Володимира зруйнувалася і розбилася на багато князівств. До того ще Володимир, помираючи, поділив руські землі поміж своїми синами, а слідом по ньому всякий князь поділяв своє князівство поміж своїми дітьми. Ще син Володимира Ярослав сяк-так держав у слухняності своїх братів і мав під своєю рукою всі руські землі, опріч Полоцької, а вже за часів його онуків ніхто не хотів слухатися київського князя. Не минуло й ста років, як велика Київська держава розбилася на кілька десятків, а далі й сотень князівств. Врешті дійшло до того, що мало не у всякому городі був свій князь.

Всі ті князі поміж собою ворогували; всякому з них бажалося мати більше підвладних сіл і городів, і от вони, узброївши своїх людей, ходили воювати сусідів, скидали своїх родичів з князівства, іноді об’єднували докупи чималі краї, котрі з часом знову поділялися поміж їхніми дітьми й онуками.

Під час своїх змагань та сварок князі часто наймали за гроші вояків чужосторонніх: варягів[2], або степових хижаків, які, скориставшись занепадом Русі, опанували південними степами. Раніше то були печеніги[3], а пізніше половці[4].

Найбільше лиха від тих сварок та війн зазнав Київ. Цей город був найславніший і найбагатший з городів, розкиданих по руських землях. За часів Володимира та Ярослава він прикрасився великими та славними церквами й монастирями, був обсипаний великими земляними валами з міцною посеред них мурованою брамою, що звалася Золотою брамою[5], і тепер жив згадками про свою славу. Через те всякий більш жвавий князь неодмінно домагався бути князем у Києві та старшинувати над усіма руськими князями.

Через ті колотнечі та війни руські городи руйнувалися, людність біднішала, сила Русі щодалі все дужче занепадала. Цим скористалися сусіди Русі — степовики-половці, що до того часу зігнали з південних степів печенігів та обрів[6] і таборилися по всіх степах од Волги до Дніпра. Вони набігали на руські землі, випалювали села й городи, а людей забирали у неволю.

Найбільше від тих нападів знову-таки діставалося Київщині, бо вона була найближче до степів. Врешті у XI столітті половці зігнали руських з степів на північ, опанували Дніпром од лиману до Орелі[7], поширилися й на устя Бугу та Дністра і таким чином перетяли стародавні руські шляхи до Чорного моря й Царгорода[8].

Поки через тяжкі обставини Київщина і взагалі Україна все дужче занепадала, північно-східні руські землі, захищені од нападів степовиків лісами й болотами, зміцнювалися і склали в XII столітті між річками Волгою й Окою чималу державу — Суздальську Русь, що згодом почала у нас зватися Московщиною. Осередок руського державного життя перейшов таким чином на північ.

За два віки, що минули після князя Володимира, єдність між північною й південною Руссю зовсім забулася, так що суздальські князі не тільки не допомагали Україні у її боротьбі з половцями, а навіть раділи занепаду Київського князівства, і року 1169 суздальський князь Андрій Боголюбський, скориставшись з несили Київського князівства, прийшов із своїм військом у Київ, пограбував його украй, не минаючи навіть церков та монастирів, і, поруйнувавши та попаливши колись великий та славний город, покинув його на поталу степовим хижакам — половцям.

Через тривалий час після походу на Київ Андрія Боголюбського на руські землі насунулися зі сходу татарські орди. Під проводом свого хана Батия[9] вони року 1237 зруйнували Суздальську Русь і, повернувши з неї на південь, кинулися на половців і загнали їх аж за Дунай та за Карпатські гори.

Опанувавши південними руськими степами, Батий через кілька років рушив з великими ордами на теперішню Лівобережну Україну і, поруйнувавши Переяславське та Чернігівське князівства, підступив року 1240 під Київ.

Кияни оборонялися уперто, бо бачили собі видиму смерть, та не мали сили одігнати татар, і ті, вдершись у город, вирізали людність та пограбували й поруйнували все те, що кияни вспіли побудувати та придбати за 70 років після руїни, зробленої їхніми братами-московцями під проводом князя Андрія Боголюбського.

Після Києва татари поруйнували ще Волинь[10], Поділля[11] та Галичину[12], а тоді знову повернулися до чорноморських степів, обклавши всі руські землі щорічною даниною.

Русь опинилася у татарському ярмі. Щороку всі руські князі мусили їздити до найстаршого татарського хана, щоб доручати йому данину, і вже од волі хана залежало, чи лишити князя на князівстві, чи, стявши йому голову, передати князівство іншому князю, більш покірливому або такому, що, не жаліючи своїх підданців, давав обіцянку привозити ханові більше данини або подарунків.

Найтяжче з усіх руських земель доводилося од татар знову-таки Русі — Україні, бо вона була найближча до степів і не мала з боку татарських кочовищ ніякого захисту, і після Батиєвої руїни східні та південні землі України зовсім здичавіли, поросли будяками і стали безлюдними степами.

Не так тяжко було Русі Суздальській, або Московщині[13]. Татари не любили ходити у ті землі через ліси й болота і не так її руйнували. Завдяки тому, поки минуло сто літ від Батиєвої руїни, московське князівство вже добре зміцніло і князь московський Іван Калита[14] за згодою татарського хана став старшим над усіма східно-руськими князями, проголосивши себе великим князем.

Ще менше терпіла од татар Галицька Русь, бо була заступлена од степів Україною, і в XIII столітті вона за часів короля Данила[15], сина його Лева[16] та онука Юрія[17] набула собі великої моці. Тільки й у неї знайшлися вороги — угри[18] й поляки, і ті вороги, знищивши її силу, підгорнули Галицьку Русь під себе, причому ті русини, що жили за Карпатами, дісталися угорцям, ті ж, що були по східний бік гір, дісталися полякам.

Поки Київська Русь — Україна лежала у руїнах, стоптана татарськими кіньми, на північ од неї, на річці Німані почав складатись у міцну державу народ литовський[19]. У XIV столітті литовський великий князь Гедимін[20] почав поширювати свою владу на південь і підгорнув під себе Білу Русь (землі від Прип’яті до верхнього Дніпра). Син же Гедиміна, великий князь Ольгерд[21], прилучив до Литовської держави всю Україну обох боків Дніпра, посадовив року 1360 свого сина Володимира[22] князем у Києві і, зігнавши на деякий час татар з нижнього Дніпра, Бугу й Дністра, поширив свою державу до Чорного моря.

За часів литовської зверхності Україна трохи відпочила. Литовці не гнітили українців національно, а навпаки, самі переймали українські звичаї, мову й письменство. Та тільки недовго тяглося спокійне життя України. У кінці XIV століття Литва сполучилася з Польщею, державою римсько-католицької віри, і поляки, забравши через якийсь час верх у всій державі, почали потроху обмежувати права православних українців, та, не спинившись на тому, почали скоро обмежувати волю й українського селянства та роздавати українські землі польському панству.

У часи литовської зверхності на Україні вже були вільні вояки, котрі хоч і не звалися ще козаками, а однаково, як і козаки, присвячували себе військовим справам. У ті часи Візантійське грецьке царство[23] було вже дуже утиснуте турками і наймало собі вояків за гроші з різних земель. Між іншим, ходили у Царгород і вояки з України, про що згадує пісня з тих часів:

Ой, пустимо ж ся на тихий Дунай,

Далі Дунаєм під Цареград;

Ой, чаємо там доброго пана,

Що платить добре за заслуженьку:

Ой, дає на рік по сто червоних,

По коникові та й по шабельці,

По парі суконь та й по шапочці,

Та й по шапочці, та й по панночці[24].

Слідом за лихом, що впало на Україну од польського панування, на неї впало ще й друге лихо. У середині XV століття грецьке — Візантійське царство, від котрого колись прийшла на Русь православна віра й письменство, було зруйновано турками, і Царгород, перехрещений турками у Стамбул, став столицею бусурманів. Держава турецька стала наймогутнішою в Європі, кримська ж татарська орда, що кочувала по всіх південних руських степах, од Кавказу через Дон та Дніпро аж до Дністра, ставши найближчим сусідом турків і маючи одну з турками віру, піддалася під турецьку зверхність і, набувши через те великої сили, зігнала литовців з низу Дніпра й Бугу і почала набігати на Україну та одвойовувати її од Литви.

Найбільше тяжку руїну зазнала Україна од татар за часів кримського хана Менглі-Гірея[25]. Цей войовничий хан 1482 року дощенту сплюндрував Правобережну Україну разом з Києвом, а через кілька років так само попалив усю Лівобережну Україну з Черніговом та, не спинившись на тому, почав руйнувати ще й Поділля та Волинь.

Про руїну Менглі-Гіреєм так розповідає народна дума:

У неділю рано-пораненьку у всі дзвони дзвонять,

І старії і малії в весь голос голосять,

На коліна упадають і Господа просять:

«Поможи нам, Боже, Київ-город боронити,

Діждем Першої Пречистої[26], будем обід становити».

…………………………………………….

В неділю рано-пораненьку города достали,

Усім церквам українським верхи позбивали,

Полотняні образи під кульбаки клали,

Дзвонами спижовими[27] коня напували,

В святих церквах коні становили[28].

Руїна України за часів Менглі-Гірея була далеко гірша, ніж за часів Батия, бо всіх людей, хто не був забитий або не сховався у лісі, татари гнали у Крим, а звідтіля продавали у неволю на турецькі галери[29] або у заморські турецькі городи. За кілька років вся Україна стала пусткою, понад Чорним же морем та й далі, понад Середземним та Червоним морями, лунали розпачливі зойки сотень тисяч українських невольників та невольниць, одірваних од своїх дітей або батьків і від рідного краю[30].

Не маючи собі оборони од своїх зверхників — литовців та поляків, українці зрозуміли, що треба їм самим братися до зброї і проти татарської хижацької сили поставити свою узброєну силу. Коли більшість татарських загонів зійшла з України, люди почали узброюватись, виходити з лісів, гуртуватися у ватаги і зганяти зі своїх земель решту татар. Кому пощастило під час руїни врятуватися разом з сім’єю, ті йшли до руїн своїх осель і потроху відбудовувалися біля рідних, викоханих батьками садків, ті ж, що стеряли під час руїни сім’ї і не мали для кого будувати собі нові гнізда, таки лишилися бездомівними, кохаючись у полюванні й боротьбі з татарами та обороні своїх щасливіших земляків.

ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ

Тих українських людей, що після татарської руїни лишилися безпритульними і, взявши до рук зброю, почали виходити у степ та воювати татар, прозвали козаками, що на мові східних народів означало «вільну, рухливу людину».

Не маючи ще певної організації (розпорядку), українська козаччина у перші десятки літ свого життя гуртувалася здебільшого біля замків стародавніх руських князів: Острозького[31], Вишневецького[32], Дашковича[33] та інших — із ними виходила на татар; далі ж, коли козаків побільшало, вони купчилися по наново відбудованих городах: Каневі, Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Брацлаві і по всіх пограничних староствах (повітах) і ходили у походи під проводом старост, котрі під час походів звалися гетьманами.

З таких гетьманів-старост найбільше уславилися: Лянцкоронський[34], староста Хмільницький[35], що водив козаків на татарські землі у 1512 та 1516 роках, причому поруйнував Білгород та Очаків, й Дашкович, староста черкаський та канівський, котрий року 1521 зазнав було татарської неволі, та скоро втік з Криму і ходив у роки 1523 та 1528 з козаками під Очаків, а одного разу вдерся було з козаками навіть у Крим.

Виходячи щовесни на південь, щоб висліджувати татар, козаки разом з тим полювали на дичину і, повертаючись під зиму на Україну, привозили з степів коштовні звірячі шкури, а ті, хто ходив річками, привозили рибу.

У ті часи по гаях та байраках південної України така була сила дичини, що з нею було й не розминешся, по річках же така була сила риби, що, як старі оповідачі говорили, звичайно, мабуть, дуже прибільшуючи, «встроми у річку списа, то він так і стремить поміж рибою — не може набік похилитись». Велика здобич, що привозили козаки з півдня, або, як казали, з Низу, заохотила й осілих людей з міст та сіл виходити щовесни разом з козаками на добичництво. Вони узброювалися, єдналися з козацькими ватагами, разом з ними пробували все літо по степах та річках, серед повсякчасної небезпеки од татарських добичників, на зиму ж, обтяжені здобиччю, поверталися до своїх осель. З усяким роком кількість таких осілих добичників більшала, і вони, прийнявши всі козацькі звичаї та організацію, щодалі дужче зміцнювали силу козацтва. Проте хоч добичництво й відігравало не останню роль у поширенні козаччини, провідною метою існування козаччини все-таки була боротьба з татарами, а далі й турками[36].

З року 1540 історія, називаючи привідців козаків, згадує вже не самих тільки пограничних старост, а зазначає вже козацькі походи на татарські улуси (кочовища), на турецькі городи і під проводом своїх власних народних ватажків: Карпа Масла з Черкас, Якова Білоуса з Переяслава та Андруша з Брацлава[37], на підставі чого можна гадати, що ще до середини XVI століття козаччина вже мала певну організацію і сама почала обирати собі ватажка.

Виходячи у степ, козаки вистежували татарських добичників, що ходили на Україну по людей, перепиняли їм шлях, побивали їх і не давали змоги забирати людей у неволю; під час же нападу великої орди, коли перейняти бусурманів козакам було не сила, вони все-таки дбали про те, щоб перестерегти городи й села про наближення орди, і тоді весь люд кидав свої оселі й ховався по лісах або збігався під захист замків та міцних городів.

На добру здобич од козакування скоро звернули увагу пограничні старости і почали одбирати од козаків добру половину найдорожчої здобичі. Козаки ремствували, а проте деякий час корилися старостам, далі ж, звикнувши до життя по степах, бездомівні козаки, що не мали жінок та осель, почали й зимувати на Низу, то переховуючись по печерах між скелями, понад річками і байраками, то закладаючи свої коші, або січі, по таких островах Дніпра, де б татарам трудно було їх знайти та несподівано захопити[38].

Таким чином, вже в середині XVI віку українські козаки поділилися на дві частини: більш покірливі та такі, що мали жінок і домівки, жили на волості, здебільшого у Черкасах та Каневі, а пізніше ще й у Трахтемирові й Корсуні; ті ж, що не мали жінок, або не хотіли коритися розпорядкам на волості, жили на Низу. Через те перші козаки звалися городовими козаками, другі — низовими козаками.

Побачивши, що через перехід частини козаків на Низ козацька здобич починає уникати їхніх рук, польські старости почали ходити на низових козаків походами, вишукуючи їхні коші й одбираючи здобич. Тоді низові козаки, щоб уникнути тих грабунків і пильніше стежити за рухами татар, згуртувалися у чималу громаду, обрали собі отамана і, посідавши на човни, попливли Дніпром за пороги.

Нелегко, мабуть, було переплисти козакам уперше бурхливі пороги, де і в наші часи часто човни розбиваються на дрібні тріски, та козаки зробили те, і з того часу пороги Дніпрові та козаки стали рідними братами на кілька віків, і все життя козацьке гуртувалося біля порогів.

За порогами козаки поробили собі на одному з островів Великого Лугу курені, обкопали свій табір окопами, обгородили засіками і прозвали свій новий кіш Січчю. З того переходу низових козаків за пороги вони й почали зватися запорозькими козаками, або запорожцями. Про цих козаків і підуть мої оповідання, хоч неможливо буде мені обминати життя й городових козаків, бо й ті козаки щовесни виходили до своїх товаришів за пороги, жили з ними одним життям, разом ходили у походи, разом і життя своє у боротьбі з бусурманами віддавали і, хоч зимували на Україні, а все-таки звали себе козаками Війська Запорозького низового.

ПЕРШІ ЧАСИ ЖИТТЯ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО

Великий Луг був дуже добрим місцем для пробування запорозьких козаків. Це був величезний острів, оточений річками Дніпром, Кушугумом та Кінськими Водами, порізаний протоками Дніпра на безліч менших островів. Весь Великий Луг разом з Базавлуком мав 11 миль, або 110 верст у довжину та біля трьох миль завширшки, був укритий одвічним лісом і несходимими пущами шелюгів, очеретів та осоки. Серед тих пущ по островах ще було поплутано багато таких озер та боліт, котрі під час великої води сполучалися з Дніпром. Знайти та добути тут козаків ворогам було зовсім неможливо, прогодуватися ж запорожцям у Великому Лузі було дуже нетрудно, бо всі протоки, озера й лимани його аж кишіли рибою, а лісова пуща була повна звіра й птиці. Бракувало тут запорожцям тільки борошна та пороху, і за тим добром вони час від часу виряджали товаришів байдаками по Дніпру на Україну.

Упорядкувавши сяк-так Січ у захисному куті Великого Лугу, запорожці почали висилати козацькі залоги до татарських перевозів на Дніпрі і чати у степи, понад шляхи, якими найбільше ходили татари на Україну.

Перевозів татарських через Дніпро було чимало, найдавніші з них були: перший між порогами Будилом та Лишнім, другий — трохи вище голови острова Хортиці, на урочищі Кічкас. Перше місце тим подобалося татарам, що там Дніпро поділявся островами Тавольжан (Таволжанський) та Перун на три протоки, і ті протоки легше було перепливати з кіньми по черзі, одпочиваючи по островах; друге місце було вдатне тим, що там Дніпро, спертий скелями, має всього 80 сажнів завширшки.

Вистеживши татар на перевозі, запорожці намагалися перешкодити їм перевозитись, побиваючи всіх, хто допливав до правого берега Дніпра; коли ж це не вдавалося, то подавали вісті на Січ і на Україну. Пізніше вони упорядковували по степових могилах бекети і подавали вісті про татар гаслом: на недалекій од Дніпра могилі запалювали вогонь, а чатівники з дальніших могил, побачивши те гасло, запалювали вогні по своїх могилах, і те гасло за одну ніч передавалося по всіх степах і доходило до України, так що не вспіють було татари перевезтися через Дніпро, а вже на Україні знали, що татари наближаються.

Нема чого й говорити, що обставини життя запорожців у перші сто років існування Запорозького Війська були невимовно тяжкі. Татарські кочовища доходили у ті часи по східному боці Дніпра до річки Орелі, а по правому — до Тясмину[39] та Висі, так що єдиним зв’язком Січі Запорозької з Україною, і то незабезпеченим од татарських нападів, був Дніпро. Ото-чені з усіх боків татарськими кочовищами, запорожці повсяк-час сподівалися нападу ворогів і або смерті собі, або тяжкої неволі. До того ж татарські добичники[40], набігаючи на Україну за ясиром[41] щороку, неначе за своєю власністю, скоро помі-тили, що запорожці перестерігають Україну про їхні наскоки, і самі якнайпильніше вистежували запорожців, щоб, повби-вавши їх, набігти на Україну несподівано.

Щоденна небезпека навчила запорожців стерегти бусурманів. Очі козацькі навчилися бачити у таку далечину, куди тепер сягають тільки підзорні труби, а вухо запорожця чуло й там, де нам, здавалося б, німа тиша. Вони вміли вгадувати, з якого боку наближається небезпека, з того, куди біжать степові звірі або як перелітає птаство.

Якщо небезпека застукувала запорожців близько Дніпрових порогів, вони ховалися поміж скелями й по печерах, що й зараз маються по скелястих берегах Дніпра; коли біля Великого Лугу та по низинах річок — ховалися по плавнях та очеретах; згодом же, вистеживши з своєї схованки ворогів, — кидалися на них несподівано і якщо мали силу, то й побивали.

Найтяжче доводилося тим із запорожців, що чатували по степах. Там було видно далеко навкруги і здавалося, що там запорожцям вже не було порятунку од татар, бо коні степовиків були прудкі, як вітер; проте й там запорожці вміли рятуватися: досить було добігти козакові до якоїсь степової річки або озерця — і вже він врятувався, бо виріже собі очеретину, простромить у колінці її дірочку і, взявши у рот, поринає у воду з головою. Краєчок очеретини, вистромлений з води поміж очеретом та осокою, зовсім був непомітний, а проте козак через нього дихав і міг досидіти під водою, поки татари відходили далі.

Тільки хоч які були запорожці сторожкі, а не одному з них довелося загинути у нерівній борні з бусурманами, як переказують нам сумні народні думи:

І

Понад сагою Дніпровою

Молодий козак обід обідає,

Не думає й не гадає,

Що на його молодого,

Ще й на джуру[42] малого,

Біда настигає...

То не верби лугові зашуміли,

Як безбожні ушкалі налетіли,

Хведора Безрідного[43],

Отамана курінного,

Постріляли, порубали,

Тільки джури не піймали.

То малий джура до козака прибуває,

Рани йому глибокії промиває.

То козак йому промовляє:

«Джуро мій, джуро,

Вірний слуго!

Їдь ти понад Лугом-Базавлуком

Та понад Дніпром-Славутою,

Послухай ти, джуро,

Чи то гуси кричать,

Чи лебеді ячать,

Чи ушкалі гудуть.

Чи, може, козаки Дніпром ідуть?

Коли гуси кричать або лебеді ячать — то зжени,

Коли ушкалі гудуть — то схорони,

Коли ж козаки йдуть — то об’яви:

Нехай вони човни до берега привертають,

Мене, Хведора Безрідного, навіщають»[44].

II

Ой, усі поля Самарські почорніли,

Ясними пожарами погоріли;

Тільки не згоріло у річки Самарки,

У криниці Салтанки

Три терни дрібненьких,

Три байраки зелененьких;

То тим вони не згоріли,

Що там три брати рідненьких,

Як голубоньки сивеньких,

Постріляні та порубані спочивали;

То тим вони спочивали,

Що на рани постріляні та порубані дуже знемагали.

Озоветься старший брат до середульшого словами,

Обіллється гіркими сльозами:

«Прошу я тебе, братику мій рідненький,

Як голубонько сивенький! Добре ти учини:

Хоч із річки Самарки

Або з криниці Салтанки

Холодної води знайди,

Рани мої постріляні та порубані окропи, охолоди!»

То середульший брат теє зачуває,

До його словами промовляє:

«Братику мій рідненький,

Як голубонько сивенький!

Чи ти мені, брате, віри не доймаєш,

Чи ти мене на сміх підіймаєш!

Чи не одна нас шабля порубала?

Чи не одна нас куля постріляла?

Що маю я на собі десять ран, рубані широкі.

А чотири — стріляні глибокі!

Так ми добре, брате, учинимо,

Свого найменшого брата попросимо:

Нехай найменший брат добре дбає,

Хоч навколішки вставає,

Військову суремку[45] в головах достягає,

У військову суремку добре грає, пограває;

Нехай би нас стали странні козаки зачувати,

До нас доходжати, смерті нашої доглядати,

Тіло наше козацьке, молодецьке в чистім полі поховати!»

НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА

З татар, що набігали на Україну, ніхто не хотів вертатися додому з порожніми руками. Пограбувавши по містах та селах все, що знаходилося коштовного, і повбивавши всіх, хто змагався і обороняв своє добро, татари підпалювали всі оселі та зганяли людей з усієї околиці до одного місця.

Там вони, як свідчать народні думи, вирізали всіх, хто через старість був уже негодящий до невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолітків, витоптували кіньми таких дітей, що ще не мали сили втекти, останніх же бранців: молодиць, дівчат, парубків та чоловіків, розлучаючи батька з дочкою і жінку з чоловіком, поділяли поміж себе. От уривок з народної пісні про татарську руїну:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багацтво розграбили,

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в’ється,

А по ногах ланцюг б’ється...

А я бідний з діточками,

Піду лісом стежечками.

Після поділу ясиру всякий татарин в’язав своїм бранцям руки за спину сирицею[46], в’язав далі одного невольника до другого і, нанизавши їх цілу пасму, прив’язував переднього до свого сідла і так тяг через степи до самого Криму. А якщо полоняники не поспішалися за конем, то татари підганяли їх довгими батогами.

Не всі бранці мали силу витримати таку подорож. Роз’ятрені, скривавлені степовими будяками ноги не хотіли слухатися, і нещасні бранці, а найбільше бранки, жінки та дівчата, падали і волочилися за кіньми, поки татари не добивали знесилених, покидаючи їх серед степу на поталу звіру і птиці:

Повели їх по жирниці[47],

А жирниця ніжки коле,

Чорну крівцю проливає...

Чорний ворон залітає,

Тую крівцю попиває...

Та брати невольників, запорожці, стежили за татарами і, не змігши спинити їх тоді, як ті йшли на Україну, підстерігали татар на повороті з України і саме під той час, як татари, обтяжені ясиром, сунули Чорним шляхом[48] на південь, з якого-небудь степового байраку несподівано, вихором вилітало Запорозьке Військо і, порубавши татар поодинці, визволяло рідних в’язнів і повертало їх до рідних осель на Україну.

Та не всякий раз траплялося запорожцям так щасливо визволяти невольників. Дуже мала була для того їхня сила і дуже просторі були чорноморські степи. Багато все-таки виводили татари українського люду в Крим до городів Козлова[49] й Кафи[50], що, починаючи ще з XV віку, стали всесвітніми невольницькими ринками.

З Криму невольники розвозилися на продаж по всіх городах Чорного й Середземного морів. Молодиці й дівчата хорошої вроди купувалися у гареми заможних бусурманів, а всі останні — до всяких робіт. Поводилися бусурмани з невольниками не по-людському: годували їх, як собак, на ніч приковували на ланцюги або в’язали їм руки й ноги і тримали їх в льохах та хлівах; найгірша ж доля припадала, мабуть, тим, котрих турецький уряд забирав на свої військові галери. На галерах невольників приковували ланцюгами до гребок, і вони повинні були громадити веслами і вдень і вночі, переганяючи галери з одного моря на друге, аж поки під час війни або під час хуртовини не гинули разом з галерою у безодні моря.

Про тяжке бідування невольників у турецькій неволі досі збереглося декілька народних дум; нехай же ті думи й повідають читачеві про ту недолю українського народу.

І

У святу неділю не сизі орли заклекотали,

Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,

Угору руку піднімали, кайданами забряжчали;

Господа милосердного прохали та благали:

«Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,

А знизу буйний вітер!

Хочай би не встала на Чорному морі бистрая хвиля.

Хочай би чи не повиривала якорів з турецької каторги[51].

Та вже ця нам турецька-бусурманська каторга надоїла;

Кайдани-залізо ноги повривало,

Біле тіло козацьке-молодецьке коло живої кості

пошмугляло!»

Баша турецький, бусурманський,

Недовірок християнський,

По ринку походжає,

Він сам добре теє зачуває,

На слуги свої, на турків-яничарів зозла гукає:

«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,

Із ряду до ряду заходжайте,

По три пучки тернини і червоної таволги[52] набирайте,

Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте!»

То ті слуги, турки-яничари, добре дбали,

Із ряду до ряду заходжали,

По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали,

По тричі в однім місці бідного невольника затинали,

Тіло біле козацьке-молодецьке коло жовтої кості

обривали,

Кров християнську неповинно проливали.

Стали бідні невольники на собі кров християнську

забачати,

Стали землю турецьку, віру бусурманську

клясти-проклинати:

«Ти, земле турецька, віро бусурманська,

Ти, розлуко християнська!

Не одного ти розлучила з отцем, з матір’ю,

Або брата з сестрою,

Або мужа з вірною жоною!

Визволь, Господи, всіх бідних невольників

З тяжкої неволі турецької,

З каторги бусурманської

На тихі води,

На ясні зорі,

У край веселий,

У мир хрещений,

В городи християнські!»

ІІ

Поклоняється бідний невольник

Із землі турецької, із віри бусурманської

У городи християнськії, — до отця, до матусі,

Що не може він їм поклонитися, —

Тілько поклоняється голубонькам сивеньким:

«Ой ти, голубоньку сивенький!

Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш;

Полети ти в городи християнськії,

До отця мойого, до матусі,

Сядь, пади на подвір’ї отцевськім,

Жалібненько загуди,

Об моїй пригоді козацькій припом’яни;

Нехай отець і матуся

Мою пригоду козацькую знають,

Статки, маєтки збувають,

Великі скарби збирають,

Голову козацькую із тяжкої неволі визволяють!

Бо як стане Чорнеє море согравати,

То не знатиме, либонь, матір,

У которої каторги шукати:

Чи у пристані Козловської,

Чи у городі Царграді на базарі,

Будуть ушкалі турки-яничари набігати,

За Червонеє море у Арбатську землю запродати,

Будуть за них срібло, злото, не лічачи,

Сукна дорогі поставами, не міряючи,

За них брати.

Тоді далася бідному невольнику

Тяжкая неволя добре знати:

Кайдани руки-ноги поз’їдала,

Сирая сириця до жовтої кості

Тіло козацькеє проїдала».

То бідні невольники на кров, на тіло поглядали,

Об вірі християнській гадали,

Землю турецьку, віру бусурманську проклинали:

«Ти, земле турецькая, віро бусурманськая,

Ти єсть наповнена сріблом, злотом

І дорогими напитками,

Тільки ж бідному невольнику на світі не вільно,

Що бідний невольник у тебе пробуває

Празника Рожества будь ли Воскресення не знає,

Все у неволі проклятій, на каторзі турецькій

На Чорному морі пробувають,

Землю турецькую, віру бусурманськую проклинають:

«Ти, земле турецька бусурманська,

Ти, розлуко християнська!

Уже бо ти розлучила не єдиного за сім літ війною,

Мужа з жоною, брата з сестрою,

Діток маленьких з отцем і маткою.

Визволь, Боже, бідного невольника

На Святоруський берег,

На край веселий, між народ хрещений!..»

Не легша була доля й українського жіноцтва, захопленого у неволю. Не маючи сили, щоб оборонятися од напасників, молодиці й дівчата тільки сльозами та благанням мали надію умилосердити степових хижаків.

У долині вогонь горить,

Коло вогню турок сидить,

Турок сидить — коня держить,

Коня держить за поводи,

За поводи шовковії;

Біля нього дівча сидить,

Дівча сидить, слізно плаче,

Слізно плаче, турка просить:

— Пусти мене, турчиночку,

Побачити родиночку

Ще й рідную Вкраїночку.

Та даремні всі благання дівчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб з шляху пустити їх додому, не покористувавшись з них, як з дівчат і невольниць:

Сестра сестрі промовляє:

Проси, сестро, турка-мужа,

Нехай русу косу утне,

Най до мамки її пошле,

Най ся мамка не фрасує[53],

Най нам віна[54] не готує!

Бо ми віно утратили

Під явором зелененьким

Із турчином молоденьким...

У неволі молодиць та дівчат чекала ще тяжча недоля, ніж чоловіків, їх примушували бути жінками бусурманів і родити на світ ворогів своєї далекої рідної України. Багато українок ставало жінками турецьких пашів і навіть самого турецького султана та кримського хана. Вони пробували у розкошах, та тільки ті розкоші, ті «лакомства нещасні», як співає народ у думах, не вбивали у дочках України живого духу, і багато з них користувалися своїм впливом на чоловіків-турків, щоб, у чому могли, допомагати своїм землякам, і до самої домовини таїли у своєму серці іскру любові до рідного краю.

Одну з таких невольниць, дочку священика з міста Богуслава, оспівала народна дума:

Що на Чорному морі, на камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная,

Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

То вже тридцять ліг у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.

То до їх дівка бранка,

Маруся, попівна Богуславка, приходжає,

Словами промовляє:

«Гей, козаки, ви біднії невольники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»

Що тоді бідні невольники зачували,

Дівку бранку, Марусю, попівну Богуславку,

По річах пізнавали,

Словами промовляли:

«Гей, дівко бранко,

Марусю, попівно Богуславко!

Почім ми можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера?

Що тридцять літ у неволі пробуваєм.

Божого світу, сонця праведного не видаєм.

То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера».

Тоді дівка бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

«Ой козаки, ви бідні невольники!

Що сьогодні у нашій землі християнській Великодня

субота,

А завтра святий празник, роковий день Великдень!»

То тоді ті козаки теє зачували,

Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку бранку, Марусю, попівну Богуславку,

Кляли, проклинали:

«Та бодай ти, дівко бранко,

Марусю, попівно Богуславко,

Щастя й долі собі не мала,

Як ти нам святий празник, роковий день

Великдень сказала».

То тоді дівка бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачувала,

Словами промовляла:

«Ой козаки, ви біднії невольники!

Та не лайте мене, не проклинайте:

Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати,

То буде мені, дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати:

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».

То на святий празник, роковий день Великдень,

Став пан турецький до мечеті від’їжджати,

Став дівці бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати.

Тоді дівка бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Добре дбає, до темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків, бідних невольників,

На волю випускає

І словами промовляє:

«Ой козаки, ви бідні невольники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте;

Тільки прошу я вас одного — города

Богуслава не минайте.

Моєму батьку й матері знати давайте,

Та нехай мій батько добре дбає,

Ґрунтів великих, маєтків нехай не збуває,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки бранки,

Марусі, попівни Богуславки,

З неволі не викупляє.

Бо вже я потурчилась, побусурманилась,

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного!»

Ой, визволи, Боже, нас всіх, бідних невольників,

З тяжкої неволі, з віри бусурманської

На ясні зорі, на тихі води,

У край веселий, у мир хрещений!

Та тільки не всі українські дівчата й молодиці могли звикнути до життя на чужині і погодитися з новими обставинами свого життя, хоч і у розкошах. Ті розкоші та «лакомства нещасні» не давали долі душі й серцю, а нудьга за рідним краєм і сумління через свою, хоч і примусову, зраду батьківщині й вірі часто доводили потурчених молодиць до самогубства.

Ой турчине, турчиночку,

Дай мі ножа остренького

До завоя[55] тоненького;

Тонкий завій укроїла,

Ніж у серце си встромила[56].

Ті невольницькі плачі разом зі стогоном народним, що стояв по всій сплюндрованій Україні, бриніли у вухах запорожців. Нудьга за рідним краєм примушувала багатьох невольників тікати з Криму й Туреччини. Не знаючи здебільшого, куди йти, вони легко знову діставалися до рук бусурманам. Піймавши втікача, бусурмани за першим разом люто його карали, за другим же — здебільшого виколювали або випікали втікачам очі й пускали йти, куди знає. Більшість таких осліплених гинула з безхліб’я, а проте були й такі, що прибували на Україну, і тут, переходячи від села до села з кобзою в руках, вони з риданням оспівували як журбу тих, хто лишився на Україні, стеряв під час наскоку дітей, так і страждання тих, хто нудився у бусурманській неволі. Такі кобзарі-сліпці у великому числі пробували й на Січі, і запорожці не мали сили бути байдужими до їхніх співів. Не обмежуючись тими перешкодами, що запорожці чинили татарам на степових шляхах та перевозах, запорожці поривалися до татарських та турецьких городів, де стогнали у неволі їхні брати й сестри, та тільки на перешкоді їм стояв на низу Дніпра, на острові Тавані[57], турецький город Аслам[58], бо проплисти повз нього човнами було дуже трудно.

ГЕТЬМАН КНЯЗЬ

ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (БАЙДА)

У такі часи, біля року 1552, до Січі прибув один з нащадків литовсько-українських князів Дмитро Вишневецький[59]. Він був жвавий та завзятий вояка з щиро козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих літ про славну боротьбу запорожців з татарами та про їхні лицарські вчинки й звичаї, Вишневецький ще з року 1540 почав козакувати і був козацтву добре відомий, бо пробував деякий час і на Січі.

Року 1550, коли король польський призначив Вишневецького старостою черкаським та канівським, він згуртував біля себе чимало козаків і року 1552, покинувши своє староство, посадив своїх козаків на човни, виплив на Запорожжя і отаборився на острові Хортиці.

Побувавши до того з запорожцями у походах та боях, Вишневецький зрозумів вагу запорозької єдності, одностайності, товариства та любові до рідного краю і прийшов до мислі, що з запорожцями можна поставити справу оборони України од татар далеко ширше й міцніше, ніж вона стояла. Завзятому Байді боліло серце від того, що через невелику силу запорожців вони змушені нападати на бусурманів тільки потай і після всякого наскоку ховатися по пущах Великого Лугу. Він мріяв утворити силу, яка б одверто й оружно стала на низу Дніпра і заступила Україну з півдня; осередком же цієї сили він надумав зробити острів Хортицю, що лежить на Дніпрі зараз нижче порогів та Кічкасу.

Запорожці радо вітали заміри Вишневецького, прибули до нього на Хортицю, обрали його своїм гетьманом і обіцяли міцно стояти разом з ним у боротьбі з бусурманами.

Острів Хортиця чималий: він тягнеться на десять верст удовж і шириться на три версти упоперек. Голова острова (горішній кінець) дуже висока і виходить з води сторчовими скелями, неприступними для ворогів. На цій голові Хортиці Вишневецький і почав будувати городок, обкопуючи його рівчаками та обсипаючи валами: коли ж городок був скінчений, козаки поробили з дубових кряжів ще поверх валів стіни та башти. Той городок простягався од голови острова до Вшивої скелі на східній протоці Дніпра і до острова Мала Хортиця на західній, що зветься у наші часи Старим Дніпром, і поділявся такими ж окопами та стінами упродовж острова на дві частини, щоб коли вороги вдеруться на острів з одного боку, то на другій половині острова можна було оборонятися.

Скінчивши ту велику й міцну будову, Вишневецький звернувся у листах до польського короля Жигмонта[60] та до московського царя Івана Грозного[61], щоб дали йому помочі на великий похід у Крим.

Надії Вишневецького на поміч не здійснилися. Король не тільки не подав помочі, а ще й гнівався за те, що Вишневецький зачіпає татар, цар же хоч і прислав запорожцям на потугу путивльських козаків, та тільки та поміч була дуже невелика.

Проте року 1556 Вишневецький вийшов-таки походом на Очаків і, поруйнувавши його околиці, визволив чимало невольників. Тільки через брак гармат йому не вдалося добути Очаківського замку. Повернувшись з Очакова, Вишневецький зараз же напав на Аслам-город, та тільки й цього города не добув, а, обминувши його, обійшов з козаками всі татарські степи і попалив татарські улуси до самого Перекопу.

Помщаючись за ті козацькі напади, хан кримський наприкінці того ж року, діждавши, поки Дніпро навкруг Хортиці замерз, атакував з великою ордою городки Вишневецького, але добути їх не зміг. Козаки цілий місяць давали татарам добру відсіч і, добре їх погромивши, врешті таки одігнали геть.

По весні, радіючи своїй перемозі, запорожці посідали на човни, під’їхали несподівано до Аслам-города, добули його штурмом і, повистинавши всіх бусурманів та визволивши чимало невольників, повернулися на Хортицю з чималою здобиччю.

Тільки недовго запорожці празникували перемогу. Через півроку Хортицю оточила велика сила ворогів. Зі сходу підступив хан з ордою, з півдня на сандалах[62] та галерах прибули турецькі яничари, а з заходу підсунулося волоське військо, підвладне турецькому султанові.

Тяжко довелося козакам одбиватись од ворогів, бо тих було вдесятеро більше, помочі ж ні од короля, ні од царя не було, проте вони міцно стояли й одбивалися, не шкодуючи свого життя, і тільки через чотири місяці, коли на Хортиці не вистачило припасу, Вишневецький потай покинув острів і пішов з городовими козаками до Черкас, запорожці ж попливли у Великий Луг до своєї добре захованої і невідомої ні татарам, ні туркам Січі.

Перебувши ці пригоди, Вишневецький зрозумів, що для боротьби з бусурманами козацької сили замало. Проте він на тому не заспокоївся, а, впевнившись, що московський[63] цар прихильніше ставиться до його боротьби з бусурманами, ніж польський король, поїхав у Москву, став до царя на службу і, діставши од нього Війську Запорозькому клейноди і невелику поміч військом, року 1558 знову прибув на Хортицю та, згуртувавши біля себе городових і запорозьких козаків, вирушив на татар Дніпром і степами. Наляканий войовничим хистом та завзяттям Вишневецького, кримський хан покинув цим разом козакам всі дніпровські городи й степові татарські улуси і, зібравши всі орди, заховався з ними у Криму.

Козаки з Вишневецьким опанували всіма степами, починаючи од річки Бугу до самого Дону, і з цього часу почали мати їх за свою власність. Проте таке становище протяглося недовго, бо московський цар, маючи Вишневецького за підданця, почав користуватися його хистом на користь Московщини і, викликавши його у Москву, послав з московським військом воювати Кавказ, татари ж тим часом знову вийшли з Криму і почали розходитись по своїх кочовищах.

Через рік цар Іван Грозний хотів навіть послати Вишневецького з своїм військом воювати Польщу, та тільки Вишневецький на те не згодився, а почувши, що на Україну з Буджаку набігла татарська орда, знову прибув на Запорожжя і року 1561 листом з Січі Запорозької просив короля Жигмонта прийняти його знову у своє підданство. Король охоче на те згодився, викликав Вишневецького до себе у Краків і там з великою пошаною привітав його разом з найвищою польською шляхтою, як відважного войовника-лицаря.

Після того Вишневецькому були повернуті всі його маєтки, а проте пильно наказано не водити більше козаків на татарів та турків, щоб не викликати з їхнього боку помсти. Вишневецький скорився волі короля, та тільки не надовго. Життя у розкошах та багатстві не задовольняло завзятого козацького ватажка Байду, і при першій нагоді, не вважаючи на свої не молоді вже роки й на свої хвороби, він знову взявся за шаблю.

Сусідня з Україною сторона — Молдава, що під ті часи була у залежності од турецького султана, хотіла проти волі свого господаря, себто князя, скинути турецьке ярмо — і от молдавські бояри, шукаючи собі помочі, прислали посланців просити Вишневецького, щоб він, набравши військо, став господарем Молдави і уладнав спілку її з Польщею.

Вишневецький охоче на те одгукнувся і кинувся за поміччю до Війська Запорозького. Поклик улюбленого ватажка, що не один раз водив козаків до слави, зразу підняв на ноги запорожців, і до Вишневецького зібралося їх біля 4000. З тим військом Вишневецький року 1564 вирушив у Молдаву, та тільки там його чекала зрада. Другий претендент на Молдавське господарство, молдавський боярин Томжа, сподіваючись собі ласки од турецького султана, вдав з себе спільника Вишневецького, а коли той з невеликою купкою запорозької старшини та польської шляхти одрізнився од свого війська і йшов біля війська Томжі, той захопив Вишневецького з усією старшиною у бранці і мерщій послав у подарунок султанові.

Довідавшись про ту пригоду, запорожці кинулися на військо Томжі, та, побачивши, що догнати й визволити з неволі славного товариша Байду було вже неможливо, мусили, сумуючи, повернутися на Україну.

Діставши до рук свого завзятого ворога, турецький султан скарав його лютою смертю: Байду скинули з башти на залізні гаки, і він, зачепившись за один гак ребром, кілька днів висів та мучився[64].

У народних згадках Вишневецький назавжди лишився не князем, а добрим товаришем січовим, завзятим Байдою, і народ оспівав його смерть так:

В Цареграді на риночку

Та п’є Байда горілочку:

Ой, п’є Байда, та не день, не два,

Не одну нічку, та не годиночку;

Ой, п’є Байда та й кивається

Та на свого джуру поглядається:

— Ой джуро мій молодесенький!

Та чи будеш мені вірнесенький? —

Цар турецький к ньому присилає.

Байду к собі підмовляє:

— Ой ти, Байдо, та славнесенький!

Будь мі лицар та вірнесенький:

Візьми в мене царівноньку!

Будеш паном на всю Вкраїночку!

— Твоя, царю, віра проклятая,

Твоя царівночка поганая!

Ой, крикнув цар на свої гайдуки:

— Візьміть Байду добре в руки,

На гак ребром зачепіте! —

Ой, висить Байда та й не день, не два.

Не одну нічку, та не годиночку.

Ой, висить Байда, та й гадає,

Та на свого джуру поглядає,

Та на свого джуру молодого

І на свого коня вороного.

— Ой джуро мій молодесенький!

Подай мені лучок та тугесенький.

Подай мені тугий лучок!

І стрілочок цілий пучок!

Ой, бачу я три голубочки,

Хочу я вбити для його дочки, —

Ой як стрілив — царя вцілив,

А царицю в потилицю,

Його доньку в головоньку.

— Ото ж тобі, царю,

За Байдину кару!

Життя Байди Вишневецького та його походи й боротьба з бусурманами лишили по собі чималий слід на Україні й на Запорожжі. Він одсунув татарські кочовища од Дніпра на схід та захід і тим полегшив становище запорозького козацтва і зносини його з Україною. Про запорожців як про побідників татар пішла чутка по всіх сусідніх землях, і сусідні державці почали рахуватися з ними, як з визначною військовою силою, яку бажано мати на своєму боці. Козацтво й само підвищилося у своїх очах, на Україні ж почали прославляти козаків як оборонців народного життя, і замість невольницьких плачів та жалів на татарську руїну по Україні почали лунати вже й бадьорі пісні про козаків-побідників, як-от пісня про козака Голоту:

І

Ой, на полі та й на Килиїмськім,

На шляху битому ординськім,

Ой, там гуляв, гуляв козак Голота.

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього — болота.

Правда, на козакові шати дорогії —

Три семирязі лихії:

Одна недобра, друга негожа,

А третя й на хлів несхожа.

А ще, правда, на козакові постоли в’язові,

А унучі китайчані

Щирі жіноцькі рядняні;

Волоки шовкові

Удвоє, жіноцькі щирі валові.

Правда, на козакові шапка-бирка:

Зверху дірка, травою пошита,

А вітром підбита.

Куди віє, туди й провіває,

Козака молодого прохолоджає.

II

То гуляє козак Голота, погуляє:

Ні города, ні села не займає, —

На город Килію поглядає.

У городі Килії татарин сидить бородатий:

По горницях походжає,

До татарки словами промовляє:

«Татарко, татарко!

Ой, чи ти думаєш те, що я думаю?

Ой, чи ти бачиш те, що я бачу?»

Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!

Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях

проходжаєш,

А не знаю, що ти думаєш та гадаєш».

Каже: «Татарко!

Я те бачу: в чистім полі не орел літає,

То козак Голота добрим конем гуляє.

Я його хочу живцем у руки взяти

Та в город Килію запродати,

Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,

За його много червоних, не лічачи, брати,

Дорогії сукна, не мірячи, пощитати».

ІІІ

То теє промовляє, — дороге плаття надіває:

Чоботи обуває,

Шлик бархатний на свою голову надіває,

На коня сідає,

Безпечно за козаком Голотою ганяє,

А козаченько оглядається

І карбачем[65] одбивається.

То вже ж той козак Голота добре козачий звичай знає.

Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.

Каже: «Татарине, татарине!

На віщо ж ти важиш:

Чи на свою ясненькую зброю.

Чи на свого коня вороного.

Чи на себе, татарюгу старого?»

«Я,— каже,— важу на мою ясненькую зброю,

А ще лучче на мого коня вороного,

А ще лучче на себе, татарюгу старого.

Я тебе хочу живцем у руки взяти,

В город Килію запродати.

Перед великими панами-башами вихваляти

І много червоних, не лічачи, набрати.

Дорогії сукна, не мірячи, пощитати».

То козак Голота добре звичай козацький знає.

Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.

«Ой,— каже,— татарине, ой, сідай же ти, бородатий!

Либонь, же ти на розум небагатий:

Ще ти козака у руки не взяв,

А вже козакові віри, доняв,

А вже за його й гроші пощитав.

А ще ж ти між козаками не бував,

Козацької каші не їдав

І козацьких звичаїв не знаєш».

А татарин його озирає,

З його насміхає:

«Ой, ти,— каже,— козаче, козаче нетяго!

Звідкіля ти розуму набрався,

Що вельми одіжно убрався?

Ой, на що ж ти уповаєш?

Чи на свою шапку-бирку,

Що травою шита,

Вітром підбита,

А зверху дірка?

Чи на свої постоли боброві,

Що шовкові волоки

В односталь з валу?

Чи на свою сермягу семилатную?»

— Ой татарюга старий, бородатий.

Що твоя одежа зможе?

Ще побачим, кому Бог поможе».

IV

Ой, на полі та й на Килиїмськім,

На шляху битім ординськім,

То не ясний сокіл літає —

То козак Голота, сердешний, добрим конем гуляє.

Ой, став татарин ік йому приїжджати,

Став тугого лука напинати,

Сердешного козака Голоту стріляти-рубати,

То козак Голота нагайкою стріли одбиває.

Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.

«Ой ти, татарин старий, бородатий.

Да на розум небагатий!

Ти між козаками не бував —

І козацької каші не їдав,

І козацьких жартів не знаєш...

Десь у мене був з кулями гаман, —

Я ж тобі гостинця дам».

Як став йому гостинці посилати,

Став татарин із коня похиляти.

«Ой ти, татарин старий, бородатий,

Да на розум небагатий!

Ще ти мене не піймав,

Да вже в город Килію запродав

І срібнії за мене гроші побрав!

От тепер твого одного коня вороного

Поведу до шинкарки пропивати.

А другим твоїм конем вороним

По городу Килії гуляти.

Ой, гуляти, гуляти, гуляти

Да єдиного Бога споминати!»

V

Тоді козак добре дбав.

Чоботи татарські істягав,

На свої козацькі ноги обував:

Жупан татарський істягав,

На свої козацькі плечі надівав:

Бархатний шлик підіймав,

На свою козацьку голову надівав:

На коня татарського сідає,

Поле килиїмське вихваляє:

«Ой поле,— каже,— поле килиїмське!

Скільки я на тобі гуляв,

Да такої здобичі не здобував!

Бодай же ти літо й зиму зеленіло,

Як ти мене при нещасливій годині сподобило!

Дай же, Боже, щоб козаки пили та гуляли,

Хороші мислі мали.

Од мене більшу здобич брали

І ворогів під ноги топтали!»

САМІЙЛО КІШКА

(перше гетьманування)

Скоро після смерті Вишневецького-Байди на Запорожжі з’являється оспіваний в народній думі гетьман Самійло Кішка[66]. Родом Кішка був з Канева, козакувати почав, певно, біля року 1550, у добу тяжких обставин козацького життя, під час же війни та походів Вишневецького він набув собі великого войовничого хисту та завзяття. Ставши гетьманом, він завзявся доробити те, що не вдалося Вишневецькому, а саме: відкрити запорожцям шлях на море. Вишневецький зруйнував Аслам-город, що заступав запорожцям шлях до моря, та, певно, не встиг використати того здобутку, бо історія не дає звісток про жоден похід козаків на море за часів Байди. Кішка ж схотів використати здобутки свого попередника і почав лагодитись до походу на море та будувати чайки.

Запорожці раділи замірам свого гетьмана, бо з боку моря — з турецьких галер-каторг та надбережних городів — їм вчувався стогін братів невольників. Вони охоче взялися до будування чайок і ще до року 1568 Самійло Кішка вже встиг вийти на Чорне море і наробити туркам великої шкоди. Це стверджується тим, що року 1568 король польський Жигмонт Август, через скарги турецького султана на козацькі морські напади і через погрози його помститись, видав універсал про те, щоб козаки зійшли з Низу, тобто з Запорожжя, на Україну, оселилися біля пограничних замків та були на королівській службі.

Після того, а саме року 1570, козаків, що пробували на Україні, списали у реєстр і призначили до них за старшого шляхтича Яна Бадовського; запорозькі ж козаки королівського універсалу не послухали, Великого Лугу та південних степів не покинули і писатися у реєстр не схотіли, бо не хотіли поступитися своєю волею; у призначенні ж козакам старшого владою короля вони вбачали порушення свого звичаю обирати отаманів та гетьманів вільними голосами. Через те й Бадовського запорожці не признали за свого старшого.

Скільки років гетьманував на Запорожжі Самійло Кішка і скільки разів виходив він на море — невідомо, тільки знаємо з народної думи, що врешті турки захопили його у неволю. Як сталася та пригода, ніхто не знає. Можемо тільки зазначити, що під час морських походів козаки завжди були у небезпеці од того, щоб дістатися туркам у неволю, бо під час доброго вітру турецькі галери ходили прудкіше, ніж козацькі чайки, і, нагнавши їх, могли потопити гарматною пальбою, а козаків побрати з води у неволю. Та й без того не мало траплялося козакам пригод на морі й од хуртовини. Чорне море під осінь та зиму — завжди дуже бурхливе, і запорозьким легким чайкам часом несила було боротися з розлютованою хвилею. Може, Кішці трапилася така, про яку співається у народній думі «Олексій Попович і буря на Чорному морі»:

Ой на Чорному морі,

Та на білому камені

Там сидить сокіл ясненький.

Жалібненько квилить-проквиляє,

Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає,

Що на Чорному морі щось недобре починає,

Що на небі всі зірки потьмарило,

Половину місяця в хмари вступило

І все небо тьмою вкрило.

А із хмари дрібний дощик накрапає,

А по морю злосупротивна хвиля вставає,

Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває.

Першу часть узяло в землю огарянську занесло,

Другу часть вхопило у Дунай в гирло забило.

А третя часть, де ся має?

Посеред Чорного моря,

На бистрій хвилі, на лихій хуртовині потопає.

Такою лихою хуртовиною могло й Самійла Кішку разом з найближчою старшиною січовою викинути на турецький берег і там віддати туркам у неволю. Але могло те лихо статися і не на морі. У томі 21 творів М. Костомарова (стор. 701) надруковано варіант думи «Про Самійла Кішку», початок якої оповідає, що Кішка був захоплений у Лузі Базавлуку, разом з 40 товаришами, турками, що прибули на Дніпро галерами.

Ой у Лузі Базавлузі там стояв курінь бурлацький,

Там був-пробував Кішка, Самійло, гетьман козацький,

І мав він собі товариства сорока чоловіка.

То турецьке паня, молоде баша

По Чорному морю безпечно галерою гуляв

Та до Кішки Самійла в гості прибував.

Та так до них в гості прибував,

Що всіх козаків гетьманських-запорозьких

на місці заставав.

Залізні їм пута подавав.

Слова «в гості прибував» треба розуміти як жарт: певно, турки, помщаючись за морські походи Кішки, піднялися Дніпром до Лугу Базавлуку, напали несподівано на Січ або на

якийсь відділ Війська Запорозького, при якому був сам гетьман, і захопили його у бранці.

[1]Володимир — київський князь Володимир Святославович (помер1015 р.). Почав княжити з 978 р. Об’єднав Русь, запровадив християнство.

[2]Варяги давньоруська та візантійська назва скандинавів (норманнів). У Х–XI ст. були воїнами-найманцями в руських князів. Потім злились із східними слов’янами, прийнявши їхню мову та культуру.

[3]Печеніги — кочівний народ тюркської групи. В ІХ–XI ст. перекочовували з Середньої Візантії в причорноморські степи. За підтримкою Візантії нападали на Київську Русь. У XI ст. були витіснені на захід половцями. Частина з них українізувалася.

[4]Половці— кочівний народ тюркського походження, який утворив у причорноморських степах державу (XI–XIII ст.).

[5]Золота брама (Золоті ворота) — головна урочиста брама давнього Києва, побудована в 1037 р. До наших часів збереглася в руїнах. Реставрована в 1982p. з нагоди 1500-річчя Києва.

[6]Обри— авари, племена тюркського походження, які в VI ст. вторглися на Дунай і створили самостійну державу. Спустошувалислов’янські землі, а також Візантію, Німеччину, Італію. У VIII ст. їх розгромили слов’яни, відтак удару їм наніс Карл Великий та угорці. На початку Х ст. держава обрів перестала існувати.

[7]Орель— ліва притока Дніпра. Бере початок у Харківській області, протікає по межі областей Дніпропетровської з Харківською та Полтавською, відтак Дніпропетровською областю. Довжина — 346 км.

[8]Цapгopод — давньоруська назва Константинополя — столиці Візантії. Нині Стамбул — місто в Туреччині.

[9]Батий (Бату, помер у 1255 р.) — монгольський хан, нашестя якого поклало початок татаро-монгольського ярма на Русі. В 1236–1239 роках поневолив північно-східну Русь, а в 1240–1242 — південно-західну. Героїчний опір східних слов’ян послабив монголів і цим порятував Західну Європу.

[10]Волинь— одна із складових земель України. Розміщена у верхній течії Бугу та по правих притоках Прип’яті. Назва походить від давнього міста Волинь, що за20 км на південь від Володимира-Волинського. Здавна була заселена дулібами, бужанами, або волинянами.

[11]Поділля — історико-географічна область, що займає територію колишнього пониззя між річками Південним Бугом і Дністром.

[12]Галичина— історико-географічна область України, розміщена на північних відрогах Карпат і прилеглої до них низовини. За часів Київської Русі становила окреме удільне князівство.

[13]Московщина — Московщиною, або Московією, називали до XVIIІ ст. без будь-якого негативного відтінку російську національну державу, тому що вона формувалася довкола свого політичного центру — Москви, подібно до того, як Київська Русь, або Київська держава, була сформована в Х ст. довкола Києва.

[14]Іван Калита (Іван І Данилович, помер у 1340 р.) — великий князь московський, один із перших об’єднувачів Московського князівства. Його прізвисько пояснюється його багатством.

[15]Данило (Данило Романович Галицький, 1201–1264) — князь Галицько-Волинської землі з 1238 року, видатний політичний діяч та полководець. Воював з литовськими та польськими феодалами, розбив угорців, підкорив Київ. Будував міста (Холм, Львів). У 1254 р. прийняв королівський титул.

[16]Лев — галицький князь (бл. 1228–бл. 1301). Після смерті батька Данила (1264) успадкував Перемишльське князівство і місто Львів, назване в його честь. ІІриєднав до Галичини Белзьке, Холмське і Дорогочинське князівства, а також Люблінську землю.

[17]Юрій (Юрій Львович, бл. 1250–1308, за іншими даними — 1314) галицько-волинський князь, син Льва Даниловича. Князював у Холмщині й Підляшші, брав участь у воєнних походах на Польщу. Після смерті батька в 1301 р. об’єднав усі землі Галицько-Волинського князівства.

[18]Угри — самоназва мадяри, народ з угро-фінської сім’ї, заселяє Паннонську низовину на південь від Карпат.

[19]Литовський народ— згідно з дослідженнями сучасних білоруських істориків об’єднавчою силою Великого Литовського князівства були білоруси, які тоді називалися литвинами. Власне, литовські племена (цю назву вони перейняли від литвинів-білорусів) справді перебували тоді на нижчому рівні розвитку. Однак прибалти дали Литовському князівству династію, подібно до того, як варяги — Київській Русі. Тепер можна з певністю вважати, що Велике князівство Литовське було спільною державою білорусів, литовців та українців.

[20]Гедимін (Гедимінас, помер у 1341p.) — великий князь литовський (1316–1341), називав себе королем Литви й Русі. Значно розширив кордони Литовської держави.

[21]Ольгерд (Альгердас) — великий князь литовський (1345–1377). Двічі невдало робив походи на Москву (1368, 1370), підтримуючи тверських князів у їхній боротьбі проти об’єднувальної політики московського царя Дмитрія Донського.

[22]Володимир (Ольгердович) — син великого литовського князя Ольгерда (1296–1377), посаджений батьком на київському престолі після захоплення ним Брянської, Чернігово-Сіверської, Подільської, Смоленської, Переяславської та Київської земель.

[23]Візантійське грецьке царство — держава, яка виникла в східній частині Римської імперії внаслідок її розпаду. В IV–VI ст. в ній був рабовласницький устрій, відтак феодальний. З 330 року столиця — Константинополь. Захоплення його турками в 1453p. ознаменувало кінець Візантії.

[24]Костомаров М. Т. XXІ. — С. 689. (Прим. автора.)

[25]Менглі-Гірей (Менгли-Герай, помер у 1515p.) — кримський хан. Переніс столицю ханства зі Старого Криму в Бахчисарай. За його правління Кримське ханство стало васалом Туреччини (1475), відтіснило Литовське князівство від берегів Чорного моря. В 1482p. захопив і зруйнував Київ.

[26]Перша Пречиста — перший з трьох богородичних празників, які святкуються на Україні. Припадає на 28 серпня, до дня Успіння Богородиці. Звідси його друга назва — Успіння.

[27]Спижовий — бронзовий, з бронзи.

[28]Костомаров М. Т. XXI. — С. 684. (Прим. автора.)

[29] Галерами звалися кораблі, що могли плавати не тільки під вітрилами, а й на гребках. На ті гребки й садовили невольників. (Прим. автора.)

[30] Спустошливість набігу Менглі-Гірея автор дещо перебільшив.

[31]Острозький — рід Острозьких, волинських князів, один з наймогутніших у Литовській державі в 1341–1620 роках. У II половині XVI ст. Костянтин Острозький заснував школу і друкарню.

[32]Вишневецький— рід Вишневецьких ведеться від значного козака, відтак гетьмана Дмитра Вишневецького. Один з найбагатших феодальних кланів на Україні.

[33]Дашкович (Дашкевич Євстафій, помер у 1535p.) — український феодал, литовський воєвода. На початку XVI ст. перейшов на бік московського князя Івана Васильовича. Згодом повернувся на Україну. Обіймав посаду канівського старости, з 1514 — черкаського. Далі брав ряд фортець на Дніпрі для оборони України від татарських нападів і припинення втеч козаків на пониззя Дніпра.

[34]Лянцкоронський — рід українських феодалів. З них відомі такі:1) Предслав (помер 1531p.), староста хмільницький, служив у війську Острозьких під час їх походів проти татар у 1516p. під Акерман та проти турків у 1528 р. під Очаків; 2) Станіслав (помер у 1657p.), польський гетьман коронний, очолював польське військо у боях під Красним і Вінницею, в 1651 р. зазнав поразки від Івана Богуна.

[35]Хмільницький— від міста Хмільник на Вінниччині.

[36]Грушевський М. Історія України. — С. 195. (Прим. автора.)

[37] Це ясно доводять нам події з життя Війська Запорозького, хоч пізніші історики за прикладом шановного М. Грушевського й відкидають провідну ідею існування козаччини. (Прим. автора.)

[38] Один із факторів виникнення козацтва — соціальний (боротьба проти поміщиків) — автором недооцінюється.

[39]Тясмин — річка в Кіровоградській та Черкаській областях, права притока Дніпра, довжина194 км. Бере початок на Придніпровській височині.

[40] У кобзарських думах — «у ш к а л і». (Прим. автора.)

[41]Ясир — рухлива здобич, найбільше невольники. (Прим. автора.)

[42] Пояснення див. у розділі «Січове життя». (Прим. автора.)

[43]Безрідний Хведір — за історичними джерелами ця постать не ідентифікується. В аналогічних випадках надалі зноски не подаватимуться.

[44]Ант. та Драгоманов. Історич. пісні малор. нар., с.248. (Прим. автора.)

[45] Невеликий ріжок, щоб подавати гасло. (Прим. автора.)

[46] Ремінці, нарізані з сирої, невиробленої шкіри. Набігаючи на Україну, татари привозили з собою цілі пасма сириці. Коли сириця зсихалася на руках бранців, то завдавала їм нестерпних мук. (Прим. автора.)

[47] Викошене поле. (Прим. автора.)

[48] Див. розділ «Шляхи на Запорожжі». (Прим. автора.)

[49] Тепер Євпаторія. (Прим. автора.)

[50] Тепер Феодосія. (Прим. автора.)

[51] Каторга — галера. (Прим. автора.)

[52] Червона лоза. (Прим. автора.)

[53] Не робить собі збитків. (Прим. автора.)

[54] Віно — посаг, придане. (Прим. автора.)

[55]Завій — повязка, покривало, намітка.

[56] Це потурчена молодиця попросила у чоловіка турка ножа, неначе б на те, щоб покроїти полотно, та, скінчивши діло, устромила ніж собі в серце. (Прим. автора.)

[57]Тавань — острів, розташований в районі сучасного Берислава, районного центру Херсонської області.

[58]Аслам — турецьке місто, збудоване з метою перекрити запорожцям вихід у море.

[59]Вишневецький Дмитро Іванович (помер у 1563 р.) — український магнат. У 50-х роках ХVI ст. був черкаським і канівським старостою. У 1554–1555 роках на Малій Хортиці збудував замок. У 1558 р. брав участь у поході російського війська в Крим.

[60]Жигмонт (Сигізмунд ІІ Август (1520–1572) — король Польщі (1530–1572) та великий князь Литовського князівства (1548–1572) з династії Ягеллонів. Зрівняв православних у правах з католиками (1563), уклав Люблінську унію (1569). У 1572p. уперше взяв на службу 300 козаків. Звідси й почалися реєстровці.

[61]Грозний Іван (Іван IV Васильович Грозний (1530–1584) — великий князь всея Русі з 1533 р.,російський цар з 1547 p., творець централізованої російської держави, великий деспот, звідси його прізвисько.

[62]Сандал — велике турецьке парусно-весельне судно, можливо, виготовлялося з сандалового дерева.

[63]Московський — термін московський, як і московська держава, А. Кащенко вживає без будь-якого негативного відтінку, згідно з історичною традицією. Для означення нового періоду історії колишнього московського царства, що почався у XVIII ст., він вживає термін Росія, російський.

[64] За іншими даними, Д. Вишневецького було страчено в 1563 р., отже, до описаного тут походу.

[65]Карбач — батіг, малахай.

[66]Самійло Кішка — запорозький гетьман початку XVII ст. (дати народження і смерті невідомі), брав участь у морських походах. У 70-х роках XVI ст. попав у полон до турків, де перебував близько 25 років. Поблизу Гльозева (Козлова, тепер Євпаторія) 1599 р. очолив повстання українських невільників на турецькій галері, які перебили яничарів і повернулися на Україну. Після визволення гетьман запорозьких козаків. Брав участь у походах на Молдаву (1600) та Лівонію (1601–1602).

Київ