Жовтий князь. Документальний роман. Том І і ІІ (Електронна книга) 310925

І

СКОРБОТНА ПОДОРОЖ

Степ відкрився малому мандрівникові, як царство смерти: в безлюдності, також ― без тварин і птахів, половлених і з'їдених, подібно до декотрих схоплених людей, теж, ― і сама дорога струднювала йому крок своєю дикою поростю, що закривала навіть найглибші колії, в’їжджені здавна навантаженими підводами.

Нікого! Ні відлунку голосів людських, ні відкрику крилатих істоток.

Степний світ ніби оціпенів на безжизній німості, і незримо в ньому повівала звідкись намара: страховинністю ― на смертельну загрозу.

Надходила якась прозора, хоч враженням жахливо чорна, хвиля на дрібного подорожнього, в повній безпомічності його: супроти грізної навії.

Куди податися? ― нема нікого з рідних чи просто близьких і знайомих, взагалі: нікого! ― і він з розпачем подумував, на своїй гіркучій сирітності, ― куди тепер прямувати?

Згадався приятель із недавніх літ: Лаврін, а спрощено: Лаврик, із родини, що довго жила в Кленоточі, а недавно переселилася до сусіднього села з назвою: Городниця і там осіла назавжди.

Вони вдвох гарно дружили. Ранньою весною виходили за село ― подалі, до річкового берега, і там з лози робили собі пристрої: «либки», ― на кінці прута зв'язували докупи дві галузочки, так що складався між ними просвіт продовгастого-човникуватого обрису.

Забрівши трохи в течію, помічали: крізь цілковито прозору воду, ― де від дна піднімаються гострячками прорості очеретинок, і накидали на них «либку»: обережно висмикували з ґрунту. Їли їх, соковиті ― свіжі, хоч смак був трохи ніби чужуватий. Звалися: «спичаки».

Лаврик старший: на півтора року і тому поводивсяцілком якдорослий наставник для молодшого друга і повчав його:: від свого багатшого досвіду.

Купаючися, кидали в глибину срібні гривеники і чітко бачили їх на дні, кидалися в воду і ниряли: дістати їх.

Із липових галузок робили «свистки»: в їх кусниках одна прорізь була при основі ― вдихати в середину повітря, а друга зверху: для виходу його з тонким і гострим звуком. А коли в середину вкласти дерев’яну кульку, то виходив «сюрчок».

Лаврик мав свою енциклопедію розваг і навчав Андрійка: як закладати чашечку з-під жолудя ― між середній і вказівний пальці, і сильно подаючи повітря з уст: супроти гострого краю чашечки, ― витворювати сильний посвист.

Або: заклавши продовгуватий трав'яний листик між стуленими великими пальцями, ― теж викликати тремтливий посвист, трохи хриплуватий.

Як весною прокручувати в березах і кленах дірочки, Вставляти туди обрізки очеретинок, і під їхній нижній кінець укріплювати пляшку: на другий день у ній, наточений за ніч, збирався чудовий сік.

Андрійкові, вкрай приголоднілому, поввижалися з спомину картини, ніби живими, і пробудили надію, хоч зовсім слабу, що, можливо, Лаврик зберігся: в пораду і поміч, ― більше нікого не появила йому пам'ять для цього.

Хоч нікого кругом, навіть віддаля, не видно було, а все ж Андрійко озирався боязко весь час, аби встерегтися від раптової і лютої появи, ― і так звернув з верстової дороги ― у бокову, напрямком до Городниці: з єдиною надією ― знайти Лаврика, собі на порятунок.

Бур’яни по сторонам повиганялися у височину всією дикою гущиною, понад людський зріст, укупі з різною стеблистою і листатою зеленню: тісно перемішаною.

Наблизився подорожній до перехрестя доріг, ― біля нього, трохи поодаль, збереглася здавна криниця з чистою водою: неглибоко від ґрунтової поверхні, ― і охороняли її дощані цямрини, старі і вогкі, частково помшілі.

Андрійко вразився з руїнного вигляду, знайомого йому попереду, коли навідувався до Лаврика: тепер ― без цямрин криниця і земля осунулася, зоставляючи внизу тільки невеличку світлину водяного дзеркальця,достатнього ― хіба трохи відром, спущеним на вірьовці, зачерпнути каламутнуватої води.

Та й хто міг? ― коли нікого з проїжджих і перехожих не видно довгими годинами.

Підступив до криничного розвалля Андрійко, все ― оглядаючися, мов тривожно насторожений пташок: хотів із цікавості роздивитися докладно, але ― не встиг, бо помітив, як прямувала з Городниці автомашина, І тому враз відкинувся в височезні харащі: зелені ― поблизу, і там принишк, навіть притаюючи подих.

Із авта, зупиненого якраз проти криниці, вибралися спершу три особи, із котрих Андрійко тільки двох бачив попереду, у своєму селі; а зрештою пристав до них і сам шофер.

Поки пасажири закурювали, він із багажника здобув цеберко на прив'язаній вірьовці і почав здобувати воду із криниці, маневруючи так, аби не збивати намулу, а черпнути багато, ― і приговорював:

― От, добре: якраз нагодилася вода для мотора, бо вже витрачено, і як я забувся про неї в селі?― Треба себе вдарити кулаком по голові: для науки.

Один із пасажирів, рудець, знаний хлопцеві, як головний розорник селян, ― додав з виразною зневагою, крім насмішки:

― За це треба бити ще в інші місця! А що, коли б не було цієї криниці? Розмазня!

― Стовбичити мусіли вже один раз у голому степу: через твою забувність!― додав другий пасажир, теж знаний Андрійкові, як підручний головного напасника.

Шофер, хоч клопітно возився з відром, а таки обернувся, відповісти на докори:

― Що винен, то винен! А подумайте самі: щохвилини тобі кричать: їдь сюди, їдь туди, он куди їдь! ― і так без перерви. Затуркають чоловіка, аж забуде, котрого дня на світ народивсь.

― Годі тобі: закрий свій сквозняк, говорун!― грубо покрикнув третій, видно: керівний партієць на селі бо, звично для його стану, вдягнутий у «форму» піввійськового строю. ― Наливай свою воду, а гляди: щоб без глини, і собі в рот візьми: помовчати.

― Візьму! Мені ― чого? А ви вже вдруге мене запечатали. Попереду: коли відмовляв вас від розстрілу бідачків, ― голодні, ледве ноги переставляли; надіялися, мабуть, на город: там хліб знайти. Хоч крихту якусь: гречану…

― Олив'яну дістали!― різнув головний: ― бо то саботажники хлібозаготівлі. Заслужили кару.

― Пхай носа в свій мотор, а не в наш обов'язок!― нагадує підручний. ― І замкни рот на залізну клямку, коли не розумієш суті діла. Треба для тебе розчовпти: бродячі зривщики пляну про здачу хліба державі, вештаються скрізь, розносять наклепи на партію і державу: що, мовляв, через них вимирають села. Цим брехням можуть повірити мешканці міст. Тому треба, як сказано в інструкції, «пресекать» їх на місці, і ми так зробили: щоби виконати її точно. Тут боротьба на смерть із ворожими силами. Ти б краще пильнував своєї води в машині, а то бач: через нестачу її, маємо тепер затримку.

― В тобі, Заборович, багато реакційних звичок,― картає парткомець. ― Вони скрізь спричинюють затримку в будівництві, схожу на теперішню ― нашу, через брак води в моторі...

Головний, пожвавившися, переводить розмову на приємну справу:

― То що? Затримка ― в добру нагоду: підкріпитись, ― ми ж снідали надто нашвидку, а тепер доповним. Багажник відкритий: там дорожній запас.

Підручний головного згоджується радо, подаючи свій мотив на доказ:

― Доречна думка! Нікого з сільських свідків, обійдеться без злого поговору.

Партійний керівник побрав зверхницьку ноту:

― Почнем з моєї додачі в сорока градусах! ― до всього, наперед: до шинки корейської і консервів. Я ніби передбачав зупинку, збираючи закуски. Так то. Ну, за виконання пляну хлібозаготівлі ― остаточне; себто: дрібнобуржуазній стихії селянства ― історичний кінець. Вдало наша партія вибрала таку назву для цього: виконання пляну! ― звучить науково і, можна сказати, академічно: для скорінення власницького хліборобства, непримиримо ворожого. Можем рапортувати по інстанціях наверх: про стовідсотковий успіх. Скорінено живцем.

― А я повідомлю своєю лінією!― озвався головний. ― Завершено плян. Законно поздоровимося! ― знов: по чарці. Заборович, ти з водою впорядку? Чудово. Ставай сюди: твоя черга!

Шофер, приструнений приємним наказом, безмовно побрав свою часть.

Андрійко, притаївшися поблизу, гострим дитячим слухом сприймав слова і потім, через довгі роки, переказав їх ― так свіжо з пам'яті, ніби вчора чув.

Його мучило неймовірно, виголодженого, що от тут, за небагато кроків від твоєї душі, ― повно наїдків, незрівнянно смачних, ― вживають розпорядники, коли виморили його рідних, мов над їхніми могилами празникують.

Наситившися і запивши, повагом і величаво, всілися в авто, і воно, почмихавши спаленим бензином, зірвалося з місця і гудучо понесло в собі розпорядників повсюдної смерти в мученицьких селах.

Тільки, коли переконався остаточно, що не повернеться воно, гостро поглядаючи йому вслід, виступив зовсім із харащів Андрійко і, в'яло переступаючи, відновив свій напрямок: до Городниці, ― більше не було куди, ― хоч із іскоркою надії на порятунок.

Наближаючися до села, він зберігав собі в споминах його вигляд, як бачив позаторік, коли відвідував Лаврика: в чистоті і окрасах селянських хат і дворів.

До розору свого села звик, сприймавши поступово його зміни в румовину і загибель, але ― те, що побачив несподівано в Городниці, вжахнуло його мало не до плачу: через раптову і повну втрату сподіванки ― знайти тут підмогу.

Вразився з самого початку, коли входив до села і ледве впізнав його: бо не побачив ніде ні одного дерева, ні на вулицях, ні в дворищах. Зникли: сади, тини, паркани, штахетні огорожі; ― нічого нема коло глиняних хат і цегляних будинків. Село цілковито оголилося з плодових дерев, тополь і верб, акацій і різної кущової зелені, ― і Андрійко відразу здогадався чому: як і в Кленоточі, попалено: зварити трохи трав'яної юшки перед смертю.

На багатьох хатах побрано солом'яну покрівлю, і крізь неї видно оголені крокви з бантинами. Подекуди зникли двері з одвірками, вікна з лутками, і пороги теж: в огні, на останній вжиток. Стіни, різної величини, зоставалися: стемнілі і облуплені, і якісь ніби обпадисті ― в плямах, і часто пробиті ― в обшуках: коли озброєні комісії грабували всякий харч із схованок.

На небагатьох кам'яницях, в середині села, однаково обідраних, зоставалися бляшані покрівлі. Моторошну пустош заповнювали бур'яни: місцями ― густіші, творячи ніби свої сильні острівки, а між ними, в проміжках, намножилося багато меншої зарості, ― але все разом страхало хлопця дикою силою: в безнадійній безлюдності.

Це враження скоро було розбите і змінилося на пострах: якраз від вигляду селян, але померлих: вони потрупнілі темніли серед, густої травизни ― скрізь на вулиці, І хлопець, боязко поглядавши, обминав стороною: спершу у великій і болючій тривозі, а згодом трохи втишувався і прискорював кроки: тільки в якійсь особливій боязні, викликаній трупністю, інколи з нестерпним смородом. Все ж йому легше терпілося, бо вже почав дома стримуватися серцем при погляді на мерців.

Тут вони по вулицях, де перебрідав Андрійко, виднілися в різному стані: залежно від часу, коли загинули: впали недишучі, з порожніми торбами: мабуть одні ― рушаючи мандрувати кудись по кусник хліба, а другі вертаючися до рідного села ― без нічого, і тут віддали свою душу під опіку небесну.

Давніші покійники ― в повному розпаді, як кістяки, вкриті обпалим лахміттям; а новіші, в своєму стліванні, почасти зберегли обриси тіла, хоч воно нищилося пришвидчено в теплі дні, і несло звідти невиносимо, змушуючи хлопця обходити стороною подалі.

Скрізь стрічалися мертвяки: і на самих вулицях, і в садибах ― недалеко від розорених домівель.

Переходячи через площу, в центрі села, хлопець побачив велику чорну дошку, вкріплену на стояках, і, мимовільно, з дитячої цікавости, поглянув на папір, що косо звисав із чорноти, заповнений друкованими рядками.

Зміг розібрати тільки одно з урядової постанови: село Городниця занесено, разом з багатьма, на «чорну дошку», і припинено всяку доставу до нього: продуктів, керосину, соли, сірників ― і всього, потрібного для життя...

Простуючи далі, загледів над однією голою стіною ― жердку: нижнім кінцем вона встромлена в дірчату порожнину стіни, а на верхньому мала прив'язану чорну матерку, подобизну прапора. Згадав тоді хлопець, що чув дома про такий знак: з’являвся там, де все чисто село вимерло, ― до останньої душі людської.

Так само, як і в степу, жодного птаха в селі, і не чути ніякого голосу живих істот: панує зловісна тиша в руїні всякого їхнього життя.

Промайнула думка в Андрійка: що розпорядники, хто вибували автом із села, були останніми тут: відвідали село, аби переконатися, що їх смертельна справа дійшла до повного кінця, і можуть звітувати про цілковитий успіх: в тому, що їм наказано.

Все ж хлопцеві перше бажання, супроти всієї настраханости, було ― дістатися до Лаврикової хати, як до рятівничої пристані: із чорної потопельности, що приливалася і дихала з кожного розореного і забур’яненого дворища ― без воріт, хвіртки і обгорожі, ― і від кожної хати, обдертої до її глиняної кістяковости.

Він приспішував крок, ніби гнаний темним вихором, почуваючися в повній потеряності, де ― хоч криком кричи! ― ніхто не обізветься на поміч при твоєму горі, бо нікого нема живого, навіть возіїв, призначених відпроваджувати трупи до спільного поховища. Мабуть, вимерли.

Або приїжджі від сусідніх сіл перестали навідуватися: в безнадії і надмірах клопоту із своїми мертвяками на поспільній погибелі.

Теплілася іскорка в сподіванці, що, можливо, якимсь чудом схоронилася хата Лаврикової родини: чисто побілена крейдою всередині і зокола, з призьбою, що рівно обшита дошками, а зверху мальована охрою: там вони часто вдвох із Лавриком сиділи, розмовляючи про свою спільну справу.

Над ними, в піддашші, вуркотіли голуби коло гнізд; а перед очима була садиба, втримувана охайно: з плодовими деревами і квітничками, ― переважно там барвілися чорнобривці, що їх називано також гвоздичками, і численні другі радували споглядачів.

Такою зоставалася в згадці домівля Лаврикової родини, і хоч тепер, при вигляді поспільного румовища, спустошеного смертю, попередня уява набагато вигасла, а все ж хотілося побачити двір і хату ― хоч у невеличкій остачі з попередньої добробутности.

Приміщені у цегляних будинках установи, і школа теж, зосереджені довкола площі, ― замкнуто, сільраду недавно: видно з того, що бур'яни перед входом протоптано.

Церква закрита попереду і обернута була у склад збіжжя, городини та будівельних матеріялів, ― такою Андрійко і Лаврик бачили її позаторік, проходячи мимо, а тільки тепер з’явилася дивна подробиця: супроти пустельної занімілости.

Сталося, що вітер наніс чорноземну пилюку на фігурний виступ над дверима і також насіння додав туди, і воно, після дощів, проросло, і несподівано стеблинки завершилися чисто білими, вкруг золотавих «очок», зірчинками ромашок, ― відразу примітними для допитливого зору хлопця.

Зеленаві харащі тісно розрослися різною натовпленістю: великі і деревисті перемішані з тонкою густошшю, ― так що вже сходців до церковних дверей не видно. Штукатурка з потемнілих стін обвалюється, і вони різними плямами і кривими смугами нагадують географічні мапи: в тій частині, де ― архіпелагічна збірнота.

Вікна запорошені до непрозорости, і в декотрих місцях, продраних під негоду, закрито кусниками фанери.

Що ближче до адреси Лаврика, то грізніше наставлялася на душу хлопця загальна сільська погибель: всі хати на обох сторонах побажаної вулиці з’являли одинаково навісну пустку, заполонену в дикі зарості: на цілковитому безлюдді. І схожо сіріли всі оббиті дощами і облуплені стіни, ніби сторони домовин, виліплені з глиниська, зяючи чорно обдертими дверима і віконними відтулинами: там, де їх ще не затулили бур’янища, набуявши повсюди і сховавши навіть стежки, що вели колись до порога ― від місця, де стояли хвіртки і ворота.

Одна хата, більша від сусідніх, трохи збереглася: стінами і покрівлею, хоч стріхи були обсмикані, ― хто власник був? ― хлопець пригадує, звали: Корнило Гречанюк, досвідчений мисливець. Учив Лаврика, як ловити птахів. Підходячи до дворища, Андрійко помітив на одному місці, біля хати, багато дрібних кісточок, зовсім збілілих, як теж черепи між ними: маленькі і обрисами дивовижні, так що доводиться приблизно впізнавати, від котрої тваринки: кота або пса, чи якого польового звірика: ховраха, чи що? ― а з птахів теж загадкові додалися.

При болісній зголоднілості, все ж дитяча зацікавленість зупинила на розгляд тієї рештки від живих істот, збілілої вкрай ― до чистоти: під дощем і вітром.

Але віднаджував нестерпний сморід, що настоявся біля хати; і навіть проти нього, після розгляду кісточок, схотілося хлопцеві заглянути в середину хати: крізь найближчий отвір віконний ― з причілка.

Коли очі звикли до сутені, тоді поставився для зору хлопця такий вигляд у хаті, від якого він притерпнув із жаху.

На залізному ліжку, біля другої вікнини, лежав господар: на його згнилому обличчі густі брови, що при житті були над вигнуті низько на очні ямки, ― тепер зовсім обпали на них: з оголеної кісткуватости лоба, і відкрилася носова відтулина, і зуби теж пробілілися крізь гнилля, і одіж обпала на кістках, покритих нею, тільки крізь розхристану сорочку і гниль, прозначилися ребра, а на кінці ніг ― кісточки пальців.

Крім страху, бив на хлопця такий незносимий, аж в отруйності, сморід, що вже неспромога була розглянути інших членів родини подібно обгнилих, хто лежали ― розкидані в хаті, ніби в погребній ямі, куди на дно повалено розкладені трупи. Напасний відчай прогнав хлопця від хати ― поспішити далі зарослою вулицею: до Лаврикового двору.

Зрештою, перед ним ― бур’яниста пустош із руїною: залишок від садиби, стемнілий стінами хати і проваленою покрівлею: і так само, як скрізь, чорний протулиною вікон і дверною теж. До неї відразу спрямувався Андрійко, переборюючи колінами деревнисто грубу зарость, а в душі пригашуючи якийсь остережливий пострах ― бо, можливо, повидиться подібна погибель, як при хаті мисливця.

Навіть повагався на мить: переду, ніж зайти в середину бездверної домівлі. Проминув сутінкові сіни і станув на вході до кімнати, хоч трудно було перемогти знову ― разючу сморідність, що настоялася в повітрі.

Таки наважився оглянути: що в середині? ― і побачив поблизу, на глиняній долівці, лежачого ницьма: чоловіка в лахмітті, ― з його обгнилого тімені, звернутого трохи набік, обсунулося посивілістю волосся, оголюючи череп, і п’яти теж значилися кістками: з погнилости.

Руки були якісь підламані, і весь виглядав як прибитий: з такою обпалістю на діл, ніби впавши з височини, вдарився об нього.

Два сини покійного господаря, набагато старші від Лаврика, застигли на підлозі, біля стіни: більший лежав боком, притуливши руки під грудьми, ніби вдержати різучий біль, ― а рот дуже широко розкривши: здається в несамовитому викрику з біди своєї ― на смерть, провиднів з обпалої тліности плоті білими зубами: розведеними вкрай.

Менший, теж обтлілий, як брат, ― присів під стіною: щоб обпертися об неї, в знесилості своїй, і зсунувся праворуч, здається: весь скорчений, але зуби, вивільнені з гнилости, були тісно зціплені, а кісточки пальців скорчені: такими зосталися, покладені на глину долівки, хоч зв’язі між ними: шкура і м’язи з нервами, пропали.

Ні господині нема, ні Лаврика! ― де вони? ― не годен змислити хлопець, а тільки коли глянув на покуття, побачив знімок із жіночого монастиря, ― висів косо: під склом, у рамі: колись білій, ― а тепер стемніла і вкрилась плісінню.

Хлопцеві проблиснув здогад ― від спомину про той монастир: там була черницею сестра господині, і до неї Лаврик часто навідувався, і казав, що тітка обдаровувала його різними гостинцями.

Нетрудно було хлопцеві здогадатися, що господиню з найменшим відправили в монастир, до її сестри, надіючися: там будуть порятовані в час погибелі для всіх у селі.

Від Лаврика знав, як дійти, і вирішив: шукати його там, ― але, з проголоділости, понадіявся, з дитячою наївністю: знайти остачі їстивного, можливо, залишені в котрих домівлях.

Переходив через дворища, поглядаючи з гострою примітливістю довкруг і з трепетним острахом ― перед можливим нападом людоїдів, хто могли, хоч декілька їх, притаїтися в мертвоспустошеному селі, чекаючи на випадкових захожан, як він сам.

Пробираючися крізь хащі буркунів і всякої травнистої зелені, через садиби і дворища ― без всяких розгорож, він раз у раз натрапляв на мертвяків ― і відшарпувався назад, вражений з вигляду розгнилости людської в злиденному одязі. Обминаючи її, подумував: «Це вони шукали чогось поїсти ― корінців абощо ― чи збиралися кудись відійти і впали ― вмерти».

Обережно перебродив, боючися надійти прикро на труп, і звик зором промічати за декілька кроків, що напереді ― мрець; а обходячи стороною, відгадував: чоловік там, жінка чи хто з дітей.

Перехід ставався забарний: через такі сумні стрічі живого з мертвим, повторювані весь час, хоч на неоднакових відстанях.

Хлопець протручується між бур’янами: йому ― і перешкодними дикою густотою, і разом захисними, в прикриття від ворожого погляду. На широкому уступі ґрунту, недалеко від хати, зовсім занепалої, ― набрідає на невеличку галявину, вкриту чіпкою, але невисокою травицею. Там лежать два трупи, вкрай злахмітнені: жінка середніх літ, як знати з відпалого непосивілого волосся, і дівчинка ― підліток; видно: мати з дочкою.

Від недалекого муравейника приповзали, крізь травність, численні істотки: оббирати рештки від плоті обох покійничок, що їхні голови, руки і ноги, напівукриті тканиною, ― вже були обібрані цілковито: до поверхні самих кісток.

Мати лежала боком і тримала руку дочки ― обіруч, так і зосталось: довгі кістяні долоні її обхопили подібну ж долоню коротку: дочки, що лежала горілиць. Остачею хламтянина вкривала, замість живої плоті, два кістяки: більший і менший, і вигляд покійничок був зворушливий ― нерозлучність двох рідних навіки, вже і через смерть.

Стривожився дуже оглядач, згадавши про смерть сестри: бачену близько, і про втрату мами, що згинула десь, шукаючи йому корму в порятунок.

Поплакав, закривши очі руками, і нехотя побрів далі, через необгороджені дворища: з пеньками від зрубаних садів, як і по всьому селу.

Одна зустрічна хата, трохи ширша від сусідніх, вистояла набагато цілішою, хоч вона позбулася дверей і декількох вікон. Очевидно, господарі її, належачи до найостанніших живих, спромогалися таки боронити, і аж по їх відході з села, хтось після них знайшовся, можливо ― тільки один, кріпший і забезпеченіший: скористався з горючої частини домівлі.

Хлопець, припадаючи до розкритих вікнин, розглянув пильно: що зосталося в обох половинах хати, розділених невеличкими сінцями, ― тільки непотріб! ― і жодного мешканця: живого чи мертвого.

«Вони вийшли із села здоровими» ― подумав хлопець; ― «а хто зняв двері і витягнув вікна: не всі! ― мабуть, помер, ― не міг докінчити грабунок».

Нашорошено прислухався Андрійко до найменшого шелесту навкруг, коли таки насмілів: зайти у двері і, проминувши сіни, вступити в «теплу хату»: так звано половину хати, в якій власники її жили взимку, зоставляючи холодною другу половину.

Нікого нема, зникло, що зроблено із дерева: ослінці, мисник, лава. «Піл» ― настил із дощок, піднесений над долівкою і вживаний, щоб спати, злігши покотом ― був обпертий одним краєм об піч, а другим і третім об глухі стіни, що творили кут; тільки давній слід від притулу дерева зостався.

На двох підвіконнях стояли горшки з посохлими «калачиками» (звано також: герані) та красолями, та поколоті глиняні горшки і кусники потрощених білокерамічних мисок.

У печі багато золи і попелу: від часто вживаного огню; і на припічку ― великий, мов макітра, горщик і декілька менших: всі цілі, і лишилося в найбільшому щось на дні, припліснявіле і невитерпимо сморідне. Пічні «челюсті» сильно обкурені.

Підпіччя заповнилося вугіллям і якимсь шматтям, схожим на дитячі одежки: обгорілим, видно в спробі спалити.

Залізна «заслонка», з ручкою посередині, валялася долі, близько до вугілля.

У припічному закутку тісно стояли «рогачі» та «ухватки», держаками сильно обтерті.

«Холодна хата» ― теж напівпустошна, заставлена при стінах тільки залізними ліжками з дірявими матрацами на них.

Вернувшися в сіни, Андрійко вибрався драбиною до відкритої «ляди» в стелі і потім опинився на горищі і побродив біля «лежаків», обмазаних глиною.

У піддашшях були покинуті голубині гнізда, а біля них повиднілася зіпсута «гармонь», об’їдена мишами, і також ними обгризена «ковганка» з надломленою обвідною ручкою, «товкач» ― поряд з нею, теж пошкоджений.

Здосадуваний вибрався з пустки хлопець і, хоч знеохочений, таки пригострено роздивлявся навкруги і притьма помітив стежину, що мало заросла після недавньої втоптаности, вслідимої на поламаних стеблинах.

Звернув кроки, куди вона вела, і, пройшовши недалеко по схилу наниз, помітив зліва, на рівному уступі, бездверний вхід до погреба: прямий, ніби в землянку.

Вигорбився насип: поволі спадав, накривши сходи в глибину, а за ним височів «душник», збитий із чотирьох дощок, ― на верхівці дві були надрізані: в доступ для свіжого повітря і денного світла, а накривка захищала від дощу.

Понаозирався хлопець на прислухах попереду, ніж спуститися земляними східцями в погріб, а коли станув на дно, то і тут теж змушений був переждати, аж поки очі звикнуть темности, досить таки розвіяної під отвором «душника».

На тому місці ― долі, де назвичай складано картоплю, буряки чи іншу городину, було пусто.

У стінах вирізано пічурки: теж порожні, ― менші добрими часами містили горшки із молоком чи із сметаною. До більших ставлено великий посуд із борщем чи іншим варевом.

Там побачив Андрійко тільки каструлю і чавун: великі і принадливі.

Зусильно підняв першу і переніс під посвітлину із «душника», ― коли ж розглядів звиклим зором, то жахнувся: на дні була дохла миша біля кісточок із надрізаної дитячої ніжки: ніби вдержувано там холодець, зготований людоїдами, ― покинутий остачею, був поглинений гризунами: вдатніші зуміли вискочити з високої каструлі, ― тримаючи в зубах свою здобич, а найслабша пропала там, наперед обсмакувавши цілковито страшний залишок.

Андрійко, вражений від своєї знахідки і наляканий з можливого нападу розпорядників моторошного погреба, ― метнувся прожогом через східці і побіг не стежкою, а на сторону: через густу бур’янизну. А таки зразу ж натрапив на галявину слабо зарослу і там побачив теж страхітні рештки: біля ями, ледь прикритої землею, перед тим, як заросла, ― миші попророблювали норки, а коли земля обсунулася, то крізь широку щілину повитягали дитячі скарпеточки і пороз’їдали їх, і тоді з середини повипадали кінчики надрізаних пальчиків з нігтями: теж дитячих, хованих разом у неглибокі ями.

Від того вигляду, з посиленою боязню, побіг Андрійко крізь хабаззя і харащі, однак держачися садових ділянок: боявся вийти на вуличний простір, бо там помітити можуть жорстокі напасники.

Найближча хатка виставилася з бур’янних нетрів зовсім малою, проти попередньої, і в обрисі здавалася мініятюрною. Мала тільки вузенькі сінці і тісну кімнатку.

Крізь вікнину видно в ній: лежить покійник на сіннику, як звуть матрац, що набитий сіном, ― долі лежить, поклавшися на лівий бік і простягнувши обидві руки перед себе.

Ліва нога, аж над коліно, підмінена «дерев’яшкою», обтертою від лаку, давно наведеного, і оббитою.

Біля долонь лежить олівець і стінний календар широкого формату; мабуть, до самої смерти відзначав патичками чи хрестиками черговані дні, нерозрізнені однаковістю дограничного страждання, скінченого тільки смертю.

На котрому дні стояла остання поміта, ― хлопець не зміг добачити, а зайти в кімнату побоявся; та і нічого не обіцялося там їстівного. Бо солдатський бачок, перекинутий, очевидно, був пустий, як і фляга на воду із відкрученою кришкою. На мертвому злягала стемніла, давно не прана, гімнастьорка піхотинця.

Звисала з цвяха, при стіні, пом’ята «будьоновка»: суконна підробка під німецький гостряковий шолом ― в його дикунсько-демонічній загрозливості і воднораз грізній врочистості із вигаслого лицарства.

Серед неширокого дворища ― хата з обкуреними стінами, як буває після пожежі. За якісь три десятки кроків від неї, ― оброслі травою, лежать мерці: чоловік і жінка, в глибокій старості, позначеній зовсім сивим волоссям.

Коло їхніх ніг вирізняється піч, вирита в землі, ― звуть: кабиця, і купка попелу, злежаного від дощів, а поряд ― перевернута і поржавлена сковорода і череп’яний кухоль, трохи надщерблений.

Дід лежав випрямлений, коли старуха при ньому скорчилася, обпавши набік: у спробі ― підкласти подушечку йому під голову.

Без надії на поживок, хлопець побрів далі і, пригострено оглядаючися, перебіг через вулицю, беручи напрям до околиці села, аби звідти попрямувати на монастирську дорогу.

Натрапив на дуже стару хату: з дрібними вікнами і низькими стінами, проти зимової схолоднілости ― збережнішу, та з високою крівлею: на її крутизні зменшувався тиск великого снігу.

Крізь вікна трудно було побачити, який стан всередині, і тому Андрійко, з гострою настороженістю, прокрався в сіни і крізь сінешні двері оглядає кімнату.

Господар лежав на ослоні, біля вікна у дворовій стіні; і голова звернута набік: обтліла до черепа; права рука звішена вниз, а ліва ― при грудях, і в ній чомусь, між кістками обгнилих пальців, коробка попсутих сірників.

Напроти, на «полу», лежало четверо дітей: від такого віку, як сам Андрійко, і старші: прикорчені, але різно положившися. Найстарший ніби розглядав стелю перед смертю ― так дивився вгору, маючи коліна натужно підібгнуті; найменший біля нього збочився навскоси при стіні і тримав долоні при роті; третій низько нахилився при зігнутих колінах, мов після молитви; останній, мабуть, сидів, обпершися об стіну, а коли помер, то зразу зсунувся набік і так застиг: в його розкритому роті було повно глини, і виднілася яминка в стіні, звідки він її набирав, колупавши великим цвяхом, що валяється поруч.

У стіні, проти інших братів, теж видно виямки: певно, кожен їв глину, накопирсуючи її своїм знаряддям. Біля найстаршого лежала швайка[1]; біля сусіднього ножиці; за ним, біля брата ― виделка.

На столі різний посуд, і до нього ― супроти душливого смороду і здогаду, що там нема нічого їстівного ― хлопець підступив таки і заглянув: порожньо! ― і він, тікаючи, мимоволі поглянув на піч: звідти звисав край прогнилої спідниці, над двома кістяковими стопами.

Від того вигляду мов різнуло хлопцеві в душі, і він стрімголов кинувся з хати, вражений також лютою думкою, що можливо, як мати цих хлопців, десь загинула і його неня.

Бажання чим-небудь поживитися і окріпнути для дороги, поволі перемагало, і він обережно, як, мабуть, найменше оленя в лісі, пробирався через зелені хащі і при хатах ставав до найближчої вікнини: розглянути, що ― в середині? Кожного разу мусів переждати, поки очі звикнуть, бо звичайно в хатах села, на захисті від зимової морозности, віконні прорізи були невеликі і пропускали зменшену силу денного світла. Хоч воно таки дужими смугами білости своєї вривалося в хатню сутенковість, що і зовсім слаба, все ж вимагала призвичаїти очі, нехай коротко: після їхньої звиклости до яскравого сонця.

Декотрі хати стрічалися ― зовсім порожні, як і дворища при них, бо, мабуть, мешканці давно померли, і возії встигли забрати їх до спільної ями: попереду, ніж самі сконали чи подалися до благополучніших осель; або сім'ї, вимучені голодом, потяглися теж туди.

Помітно було, що більшістю мертвяки ― недавні, бо, мабуть, старіших устигли возії прибрати, а коли вже була незмога, то покійники зоставалися, де їх настигла смерть. Та і сам голод косив особливо сильно під кінець свого нападу, коли вже ніхто не мав нічого їстівного.

Виступивши на широку вулицю, Андрійко загледів покинуту підводу, навантажену мерцями доверху: відпряжену, того роду, що звали «ход».

Одно із задніх коліс подалося, ослабнувши через декотрі зіпсовані спиці, і біля нього лежали кусники дерева: певно, остача від спроби замінити їх, коли край підводи було підперто дровинами.

Нетрудно здогадатися Андрійкові, що безрадні возії, марно спробувавши полагодити облам, додали, скільки можна було, зібраних трупів наверх, відпрягли коні і повернулися до своїх дворів: десь до сусіднього села.

Видно на краях із купи покійників ― то їх ноги, то руки, а одна жіноча голова, перевернута, мала відкритий рот і ніби аж в якому непочутному воплі, крізь зуби, що кругом обгнили з плоті обличчя.

Від підводи било несвітською смородністю, бо навалено на неї, зверх полудрабків, ― трупи, що тепер зовсім розгнилі: від того жижа із них стікала через низ підводи, обмочуючи розсохи і збираючися калюжками на придорожній травиці.

Перед широкою садибою, забур’яненою, як і всі кругом, держалася на залізних стояках бляшана, з іржавими плямами, вивіска: «Червоний маяк. Артіль».

Чиясь власність, очевидно, доброго хазяїна, як судити з добрячих будов: хати, сарая, комори, конюшні і коровника, ― була загарбана і передана для простої форми колективного господарства, ― коли самого будівника з родиною, як водиться, спроваджено в сибірські сніги на загибель.

Будинки ― обідрані: з кожної частини взято, що можна було, до дверних ручок із міді включно.

За постройками валялися врозкид кістяки худоби ― всякої: коней і лошат, волів, корів, теляток, разом з гусячими та курячими, ― напівзакриті бур’яном, серед якого красувалося декілька соняшників.

Пустка; ніби чума перейшла через садибу, слідом за розбійниками.

Хлопець розглядався по зарослях, перебираючи через них, і набрів на щавель і подорожник: нарвав трохи ― пожувати і втамувати гостру голодність.

Одна силосна вежа, обвалилася, слід гадати, що через недоладну збудованість, ― а замість другої викопано було яму: земля, вибрана з неї, зляглася горбом, обзелененим дикою травністю, ― там, крім пирію, почепилися також будяки і лобода, між ними ― молочай, реп’ях, але там ріденько і мак розцвів: аж пломенить кольором. Хлопець ― байдужий до нього, неїстівного, бо розглядається тільки за поживою: вимріяною над всі інші справи і магнетизуючою в уяві, як панівна над кожний помисел.

Біля ями значилося багато колісних слідів: як після возовиці, хоч прикривали їх спориш і мишій, і навіть лопушняк додався, ― і всі припорошені чорною курявою, найгустішою біля краю ями: видно, звідти нанесеною в час, коли наставала спека, і вітер, завихрюючися, виносив з глибини.

Коли, наблизившися, хлопець заглянув туди, то враз прикипів на місці і затерп: з розширеними очима, ніби повидівся для них моторошний сон.

Із глибини піднімалися, промкнуті крізь обгорілі гілки, скелетні кості, і виставлялися обсмалені і обгнилі черепи: декілька їх виднілося, просунутих на поверхню і трохи звалених на різні сторони. Яма ― заповнена обгорілими трупами: вперемішку з обвугленими гілками і стовбурами дерев. Можна здогадуватися: взято їх із зрубаного саду, ― там, поблизу, зоставалися самі пеньки, і видно було тільки передні, ― решту закривав бур’ян.

Прикам’янівши, глядів хлопець на поверхню завалу з трупів і деревизни, мабуть ― облитих горючим: вжито керосин або бензин і підпалено, коли декотрі з повкиданих були ще живі і спромоглися просунути руки і голови крізь галуззя в огні, і так застигли.

Зліва, недалеко від переднього краю, в ямі, лежав ницьма труп, ― біля його рук зосталася перепалена зав’язь, що була мотузяна, а в черепі виднілася розколина, як від удару залізним гостряком в цього нещасного, додатково вкинутого зразу по вбивстві.

Трохи далі видно, крізь обгорілі галузки, дитячий трупик: лежав бочиком, притиснувши кулачки при підборідді ― в нахилі голови, і скорчившись, подібно, як перебував з десяток років тому в материнському лоні.

Недокінчено виглядав несамовитий завал, бо осторонь лежали купами невжиті галузки і частини крон: від плодових дерев, переважно яблунь, ― уже пожухлі листвиною.

Так буває, коли нагальна, і то гостра! ― тривога відриває від поведеного заняття, змушуючи недокінченим покинути його відразу, через грозовитий наказ.

Подумалося хлопцеві, при огляді маленького трупа, що так могли б і самого вкинути туди, зловивши, і тому він миттю перебрався за оброслий горб і там дожидав, непорушно, аж поки допевнився: нема нікого! ― хто б міг покласти в яму. Зразу ж потім вирішив помандрувати недалекою дорогою до монастиря: на розшук Лаврика і, коло нього, ― трохи харчу.

По виході з села, недалеко від нього, помітив, що зелень ― потоптана, ніби недавно тут гурба пройшла в гущину, звернувши з дороги.

Боязко оглядав Андрійко свіжу приміту: слід людський, бо, гляди, відтіль повернуться відхід ті, хто потолочили зарости. Тому відступив на протилежну сторону від дороги і там принишкнув, прикритий бур’янами ― крізь них міг бачити, що робиться напроти.

Довго вижидав, ― зрештою, не чуючи ніякого голосу і руху не помічаючи, обережно перейшов свою віддаль від дороги і її саму, і далі ― менші травиці, пом’яті чиїмись ногами. Потім, з притерплістю в почуттях, пробирається крізь високі буркуни, теж порушені, аж, зрештою, опиняється перед місциною з рідкішою і нижчою стеблістю.

Що побачив там, ― так вразився, мов його вдарено в душу: від вигляду кривавого пропаду голодних селян.

Лежали врозкид, як буває, коли одні тікають, а другі ловлять їх і кладуть, де схопили: супроти їх спроби ― вирватись.

Зліва лежить селянка: в полатаному і обпиленому одязі, ― і її руки простягнуті поперед неї, як, здавалося, хотіла когось придержати і захистити, а з прострілу її голови спливши, вже запеклася свіжа кров.

Біля її рук припав обличчям до зім’ятих стебел ― хлопчик, трохи менший віком, ніж Андрійко, ― ліва рука вивернута назад: якби хто зловив за неї ― втікаючого, і коли той падав, йому теж прострелено голову: кривавиться, як і в селянки; правою рукою, скорченою, він зім’яв і стиснув травку. Виглядало, ніби напасник, стріляючи, ще вдержував жертву «на бігу», бо кров спливала з пронизаної голови ― на білу сорочку і на підтяжечку, що смужкою чорніла навскоси, через спину.

Трохи направо і далі застигла дівчинка, підліток, старша навіть від Лаврика, ― її, теж втікаючу, як видно, зловив напасник за руку і коли напівобернулася, то вистрілив їй в скроню, і враз опала набік вбита, кривавлячися дуже, ― промок її піджачок: з плеча когось старшого в родині, бо був набагато їй над мірку.

Знов направо ― ряд чоловіків, покладених на землю ницьма і так розстріляних в голови.

За ними, в різних місцях, жінки і діти: як тікали врозтіч ― так і догнані кулями ― в спини, в голови, на людській бойні. Вже не міг дивитися Андрійко на побитих і, ніби поранений душевно, знітившися, відводить очі від розправи і відходить слабими кроками звідти до дороги, і все ж поглядаючи зверх рослинок: чи нема поблизу когось погрозливого? Проблиснув здогад ― від почутої розповіді біля криниці, ― що то побито селян, аби не пройшли через село, цілком мертве, і не стали свідками про нього, як, мабуть, і про погибель свого села.

До монастиря побрів, надіючися: там зустріне Лаврика з його мамою і, можливо, знайде хоч дещо з харчів, ― побрів і все пригострено оглядався до дороги, на обидва напрямки, чи не з’явиться хтось небезпечний?

[1] Швайка: як довгий цвях, на товстому кінці обігнутий «очком».