Океан (Електронна книга) 303409

ЗАСПІВ

З надзем’я — з суду! в села білі,

про скорбі: грозовиці збігли.

А став над крин, мов крилас, вечір,

світанок — корабель над крин

(долоні поклади на плечі,

і шепіт в рідності: прилинь).

Ні! горнеться, як океан, німа —

глибінь розлуки; від зіниць росою,

горючіша, ніж зірка, голубою:

печаль спроміниться сама

в бездонну самоту без краю.

Любов — несмертна, і впізнаю:

що біль, не свій! собі прийма.

Прилинь, мов крильми, на дорозі,

світучій від троянд пророчих.

Залізна башта, як тюрма,

з пташинами в гнізді — вітає,

з терпільцями літучими двома,

з дочасними, кому вісток немає,

де сплеск від сяйва промина.

Чи в берег квіткового зела,

від тебе згадка, вся весела,

з-над сонця рідного поластовіє?

торкнися серця: знов, моя надіє!..

З надмор’я, тихий привид, стань:

крізь пурпур, день розкрию

(ніч, над тумани, дочужіє — змію,

з півмісяцями відцвітань).

Там буду я, там будеш ти,

люби — і все прости.

1949

НАДРІЧЧЯ

І

Вже червін — світло, жар — кривав’я:

мій смуток, люба, по тобі.

І винограддя рясно! день стрічався;

і рясно дах від голубів.

Чи ти де сонце не минеш без мене,

воно, як лебідь, по Дунаю2);

без тебе ніжно сиплеться в зелене —

дерев печаль, я не минаю.

Чи там, де щастя: де стежинка в айстрах

ласкається тобі до ніг,

де ластівці від шелестіння настрах

куща зірок, — ставок набіг.

Це з вічности, як пил на ліліях леліє

й метеликам на всім крилі —

тобі шепчу: схилися, біла мріє,

огненний шум гілок приліг.

Найближча серцю пташка, вся від райдуг,

припурхне яблуні на квіт...

і не відніме грім мою відраду

до скорбі зоряній сові.

Це соняшник, що в ніч, при соннім розі

серпа з-за хмар, дививсь на став...

І поцілунок вірниці, і росний

світанок зір причарував.

Сама бджола нам догуде в світлицю,

світлиння повну квіткову

та пахощу — й завіє білолицю

й тебе, й мене, як день живу.

Любов накликана з небесних пасік,

і вся в ласкав’я полонила;

з барвінком промовля в рожевім часі,

де берег — арфа ластовина.

II

Тебе від церкви серце сповило,

хоч і до блискавки лицем.

Мене від серпня, в світляне село

зустрівши — бліднула тихцем.

А вже не в паруснику серпня

тебе голубив на стежках;

і не ясминний місяць терпнув

і мла зітхання нетяжка.

Як ти впізнала, для пелюсток біла,

забились крильця в клітку серця.

І чути: ніжно сонцю заболіло,

що в грозах будеш невідверта.

Кому ж довірена докине стежка

сердечне полум’я по стеблах?..

де ти цілуєш — зірка нетутешня

тремтить, як жайворонок, тепла.

III

Передчуття: чи всіх любов покине? —

їй холодно від верховіть...

А божевілля болю солов’їне

грудьми під хрестиком горить.

Прощай серед галузок горя красних,

мені до серця приломила.

Дощистим листям лиха й воплю в празник

скривавиться співуча сила.

Душа з могильним відсвітом сорочки

грудьми до смерти припаде —

німа плита, що спалахнути хоче,

камінна — не рида ніде.

Та знову дужістю, що рідна зорям,

в гріхах обпалена відрання,

підніметься, бо неба непокора

в квітках жива й росі ридання.

І тихо, бачачи біду осінню,

завіяну в барвистий крик,

благословлю, що ти жорстока, жінко,

що я любитиму повік.

IV

Пробач нещастя, що тобі: жорстока! —

сказав при заході, в зоряну;

бо сяйва в поцілунку, при потоках,

такого в айстер я не знаю.

На голубиний блиск — від світла лілій

я відійти на крок не смію.

І серга місяця хай ночі цілі

над пасмочком, нічнішим змію.

Тобі пелюстка з яблуні на пристрасть

крізь ніч шовкову забіліла;

і до очей чорніла пташка бистра,

що від води стріпнула крила.

А майорану тінь, як дзвоник, гарна,

без крапель ніжности завмерла.

Спіткала дружок неминуча втрата,

бо смерть і для рясних химерна.

Скрапне сльозинка з усміху, в жоржини,

що сонце підняла з труни.

Сузір галузко, місяць ворожила,

до серця, гаснучи, збрини!

Навкруг — ростина, в світочеві бджілок,

цілує стрічних з надбережжя.

Тут щастя від обличчя в зорях білих;

бо добра й радістю безмежна.

V

Крилом ріка гробниці не пригорне,

та і від горя не втече —

воно рясне і, як стихар, не чорне,

до хвиль обсипалось плачем.

Тоді я, не впізнавши тінь обличчя

на білій таємниці дня,

при квітах, що не видно, тайних свічах:

навіки ночі не прийняв.

І вже я не збратаю смерть і місяць,

покинувшись до дна пилин.

А груди знов березині примістять

пташат, що досвіток пили.

Не прокричу, знеможений коліном —

на камені, де з кістки кров.

Ти добрістю при небі янголино

прихилиш сонце в хворий крок.

Це вже востаннє, ще не сніжним серцем

тебе до поцілунку стріну.

Не я — ласкав’ям хресним і несмертним

сам берег заквітча промінну.

То буду вік рукавами благати,

щоб янголя в зелений час

від зір докликнулось тобі на втраті,

не забуваючи ключа.

Його, як спів, на світляній хустині

до брами раю принесло;

розкриються, мов крин, світи гостинні,

де сяйво бризка на чоло.

Отам, доріжка де вже резедина

і вулик добрости не дрібне,

прошепче вікнами тобі хатина:

все й грішникові хором рідне.

І я від іскор, де пропаще листя

все покривавлює з ножа,

тебе все кличу, радостями чиста,

і, наче небо, не чужа.

17.Х.49

ОСІННЯ ҐОТИЧНІСТЬ3)

Хоч ви, сторожа привида, промовте,

ви — скрипок стрій і все дивинне.

А серце ранено! подзвіння жовте

півзіркою від гілки лине.

Оцвітані жезли, і в сні музичні,

і горлиці навкруг вінкові.

А в вітрі несказанне — з гілки стрічі,

кохана, спалахне до крови.

Співзвуч підніжжя, витайнених — вірних,

і почіп’я марюк химерить.

А в вітрі день, золотоустий лірник;

на плити смуток переддверні.

Не горлиці небес летать окремі,

а скарбу соняшного пасма.

Заходьмо в храм: трояндою в надзем’ї

весільний грім, моя прекрасна!

19.Х.49

ПЕРЕХІД ВЕСНИ

І

Це поведеш рукав на біле струння —

співзвуччя в райдузі згучить.

Ти — пролісок над горем світу, юна,

блакитна свічкою вночі.

Необережно, на прибої пташка,

крізь день добризнула мені

на груди — від вогню! в розлуку тяжко

громада моря загримить.

І словом загримить суворий янгол

в останній брамі до суда.

Верхів’я пісні, що мов мак, сіяло,

росисто в смутку доцвіта.

Я грішник: ясенок, що — в чорне листя,

й зубами місяцю скрипить.

Але люблю, кохана, й помолися:

волошкова сльоза в степи.

Молися — клонний колосок на розсвіт

і молодий світлисто в віях.

Там крильцями на ниві джміль попросить

за мене, й туча пожаліє.

Бо став пісенним дзвоном літописець

блакитним: віршів рушники.

І слід твій ніжок на пелюстки тисне:

мов дим від олтаря, легкі.

II

Пташині мрії в шепоті фіялок

до пальців місяця відкрились.

Досвіття: листя зірки колихало;

ти на квітневий вийшла крилас.

Там камені — мов сніп стеблинок жита;

вінечні в розкоші волошки...

від свічки неба, церква сумовита —

зернинок горя бризне трошки...

Найвища вікнами надій блаженних,

що коло янгола світліють.

Приклонних на коліна — ніжно женить,

троянду звавши білолицю.

Як я довірив серце, — ти, квітинко,

ще ні одній бджолині краплю...

В роменнім небі пожаліє дзвінко

двоспів кричатий душу тратну.

Над мак новонароджений все серце

причасністю палахкотить.

Від нього в насміх на цеглиння стерте

негода згубить пелюстки...

Під чарки глум до цокотух рожевих,

тузів пихатих при ворітті.

І ворон сонця дзвонить на деревах,

що резеді могили риті.

III

Всі речення аж на порозі гаю,

прочитані тобі, відпурхнуть.

Вінки, що з свічами! — я так благаю

огніти в любу даль пурпурну.

Де церква сонця в хорах тополиних,

не буду й ластівки прохати.

Ні! бджілка в чорний страх не перелине,

хоч пальці простяга нещастя.

Усі з зеленого заліза іскри,

що на вінчатко ночі куті —

в одвічних знаках стануть незловісних,

бо я заворожу прелюті.

І одинокости чавунні двері

від тебе в смуток зачиню.

В чернечі ланцюги вдягнуся древні,

молитву смолок спом’яну.

Пожду, де крихта любленого світла

впаде з небесного стола.

Щоб, мов крізь дощ, кохана, ти не блідла,

зіниці жовтень застила.

Вже доля від кадил підводить крилля,

від корогов чужих плачу...

Між криком чайчиним тобі відкрила

гортензії, що небо тчуть.

23.Х.49

СОН

Я до вікна без роз і рос постукав,

і вийшла, шепотом — як грім...

і я від нього при цвітинних муках

схилявсь над рукавом твоїм.

А потім і гарячий ніж метнула

мені — де б’ють провістя в серце;

вкінець, ласкава пальцями зозуля,

ще втиснула: хай смертю терпне.

Лежу і губи сизий біль калічить,

на них мій хрестик підлетів

бджолинкою з грудей: — блаженний січень,

мовчанням припечатав спів.

Бо ти дорогою порад сторонніх

пішла до молодих криниць.

Тополі тужать, що зустрічні кроки

пов’яли на ромашках ниць.

І птиці, побратими щастю вірні,

тоді злетілися карати.

Коли з грудьми покатувала щирість,

печаллю поплати за страти.

Як рукавом закривши личко в ранах

вернулася мені до смерти —

та поридала до ножа, розрадна,

краплинками страждання стерти.

Та ще як крицю з голубого болю

відклала на хрещате листя —

підвівся я в квітневий круг з тобою:

— єдина! до грудей схилися!

Рослини віщі — сяєвом на стеблах

до жайворонка в небі ставши,

з долонь поклінно подають до тебе

бальзам, у ворожбі найстарший.

Від нього ластівка лицем стократи —

гарніша, ніж була з колиски.

Приткнула сонця дзеркало до хати,

крилечком поправля зачіску.

Ідем, над меч ріки, де башти — в з’яву,

і птиці промені прядуть.

Як вся земля — все небо, так кохаю,

троянда заспіва в саду.

24.Х.49

СУПЕРЕЧКА І ПРИЙДЕШНІЙ МИР

І

Через твою без берега жорстокість

лілейного тремкого зла,

що ти б могла і з голубом боротись,

аби — як бранця, закляла:

то чорний і від білих уст берези

до тебе, мов дощем, докір.

Чи я кляну, що в ніч необережний

тобі збирав клечання зір?

Тепер, під незвіренним ревом жовтня,

присліплена біда здогнала —

ні в квітці спомину, ні в росах жодна

не гоїть іскорка від жала.

Воно впилося в маківку, що серце

стеблом пісенним підняло;

і вже, і вже залізо в кров нестерпне, —

з огню оковує чоло.

І болем руки в вічне дзвоння скуті,

я й до оси не простягну.

Бреду, спіткавши камінь, і зітхнути

не груди, — дорвано струну.

Під смерчами, що з горя, гонять рядом,

як до полону ще недавно,

негода навіть відчиня нерадо

віконний просвіт: промінь дано...

Не так і гибіль, що невідступимо

щодня в три роки нагрозилась,

бо то війна, то бомбою розбило

і в олтарі найстаршу милість.

А тут же в грудях, де в’язав крицеве

зусилля проти зору смерти, —

лиш тиха нитка, що трава простеле

і квітка крильця кине в тремти.

Бо в берегах — біда, як птах прилітний,

річками блискавок закрила...

Але, молюся, чи немир терпіти,

мов щастя, безкінечно мила.

Я йду й незлим тобі: прощай! з мовчання

ні згортки хмар не ворухну...

І наче скрипка, квітка незриданна,

мов горлиця сердечна з сну:

листки простерла — там, де болю рана, —

милує пахощем одну;

а де отрута з жала вже остання:

здійма устами від огню.

Тоді, впокорений на бурі світла,

як тінь, коліно преклоню

і край одежі поцілую з квітня

за радість від страждань ясну.

25.X.49

II

Це знов при сутінку з вершини

в куток камінний самоти:

ти наче в зірці станула шипшинній —

мені до серця процвісти.

Не на Великдень4) райдужна росина

горіла сергою троянді, —

як ти ласкавістю від уст немінна,

і до непам’яті ми раді...

Тобі неперестанно біля шибок

промінні прядки туркотіли,

що в сонця з рук, коли стріпнулась, рибко,

на ніч примовкнули колісьми.

І кожен порух слова, що від тебе,

хоч в льолі шепоту родилось, —

в душі, мов солов’їна гілка неба

від припурху гойдала сміло.

Любитиму тебе, хоч ніч, мов камінь,

до серця в смерть мені повисне.

І в море я впаду, блідий руками,

на дно лежати ненависне.

Чи на корі під ланцюги залізні

відкрити дух під стріли з лука,

то тільки прошепчу: «Від квітки бризни,

сердечна річко, — спрага в муках!»

Чи під склепіння суму з павуками,

в іржавий морок від замка...

кайдани в очі спогади б гуками

про тебе, як огонь, тремка.

То чую, що душа гіллясто в вічність

всю світну силу голубину

тобі на груди прикликає в стрічі,

і кров’ю від палання згину.

І навіть ворон світу — без зітхання,

що вирива зоря в лілей, —

нехай сіда на серце, бо, кохана,

нап’ється він, забуде зле!

Кохана, радости вінцем видима!..

під шумом від берізок скромних,

мені, — знеможена з огню очима,

рукою проведе по скронях.

27.Х.49

III

Увечорі надій галузка дальня,

немов від ризи, все жаріла;

й співаночку понад життя гойдала

до нас вістунка білокрила.

Ми на потоці ясности в дорозі,

між яблунями тишини,

за руки взявшись, айстри скрізь неросні,

були при вечорі одні.

А сонні пальці духів садівничих

підпалювали плід на осінь,

і враз — покинули: кохання свічі

до нас причарували просинь.

Не так журитись незабудці серця,

як косам яблунь до трави;

подруго, ти не блискавкою сердься,

що я скажу, — а згоду зви!

Ніде і на сузірний крок у світлі

нема вже змій, де лист холоне;

і поріднити сни несамовиті —

як винограддя вже червоне.

І пташка щастя не зліта без тебе

до сяєв, що в траві найвищі;

бо впавши навзнак, і руками тепле,

воно — голублення вже віще.

Воно розметане косою в вічне,

бо звідти виціловує життя —

до льолі, що тебе з колиски кличе

й єдине йде в незабуття.

Про це зіниці вже посвідчать тайно,

як лиш твоє не спить вікно.

І я нічого в сонця не спитаю,

відпивши з уст усе вино.

І щира тишина відкрила в пристрасть

барвінкові надвечір двері.

Любов — росина в ліліях пречиста,

слова, як горлиці, відверті...

Вони на блиск відпурхнули крилатий —

з топольних хмар: кружили тричі;

прощання — і мені від сонця знати,

що, вірна, вернешся з-за річки.

29.Х.49

НАДХІД

По сходах по гранітних — мідне горе,

нечутне подрузі, гримить:

його пташка в саду, чуттями хворе,

як рану, відчува грудьми.

І я, що серце від півоній дужих

поломеніє до весни —

шепчу: криваве листя з пекла кружиш,

мені до болю доплесни!

Бо й річка теж до каменя, немирна,

нашіптує від скель нелюбе...

що десь душа, все вірна, як сузір’я,

тремтіти на вустах не буде.

Мовчи, журбо, над ластівками синя,

над айстрами, як тінь — мережка.

Моя, і в зраді вечора безвинна,

зоря прийшла необережна.

29.Х.49

МИНУЧІСТЬ

Не знаю вже, чи ніби листом красне

та тихе деревце, зустріну —

тебе, коли крізь ліс і небо гасне,

як грядка без стрункого крину.

Не знаю, чи під крилля хмарне прийдеш,

де церква сонце прийняла

в вечірні двері, мов з колиски рідне

і любе для твого чола.

Як від скрипок, від сосон пригадаю

до пристрасти тебе прихильну, —

зітхну, немов гілля, що раптом з гаю

все скорбне втратило в неділю.

І в пам’яті, де наче в нетрах ватра,

замріє між нешумних ризниць:

надія, що тебе побачу завтра,

серед думок зоріє різних.

Усе, що до гілок рідніє, смертне;

як навіть ворона крило...

як чорнобривці навіть, коли смеркне, —

над ранок іней привело.

І навіть, як моя до тебе стежка

спішить, палаючи, мов свічка

метеликів, що їм і ніч безмежна

не так, над самогубство вічна.

Ще, може, поцілунок твій помітять

берези в місяці над сном:

його крізь шепоти північні з квітня

передадуть фіялки знов.

29.І.49

ПРОЩАЛЬНИЙ ЧАС

При хмарі тихий місяця нарцис;

недолю жарову минає...

Де води не голублять рідний ліс, —

мого шептання вже немає.

Вже над березами рожев’я персня

від пальців вечора — мов дим.

Мовчу; хоч білий крик цвіте: збереться,

і ніжности вінок вернім!

Але надій посліплене каміння

ріка, затоплюючи, пестить.

І молода могила, сміхом винна,

дзеркалить, і як з вікон — хрестик.

Отам я схоронив любов некротку,

що вкинула кинджал до ставу...

пташини неба і листки до кроку

тоді в нещебеті згасають.

Піду, пустельник, по дощах нещастя;

спалають смутки в самоті.

Вже небо м’ятне — хиляться прощати

тобі тополі, як святі.

7.XI.49

ПЕРЕБОРЕННЯ

Біля дверей нерідних більший біль,

ніж серцю на стеблині квітній

дозволено нести! а звідусіль —

світає, мов я йду говіти.

Ніж серцю, ще не повний день, і смерть, —

рукою до кори березі

прихилишся під мідяне саме

ридання на стежки тверезі.

Ні, ти не кинеш ластівкою вістки,

де тільки небо зве простити.

В ліси мовчання, з хмарою зміїсті

веде зневіра чорні сіті.

Це все обернеться в біди столисник,

бо папороттю крику сліпить.

Камінні двері скорбі ненависні;

з життя: бджола і цвіт — пилинник.

Прощай! твій поцілунок, помсти перстень,

чуття до крапельки поранив.

А серце стрепенуло з крил нестерпність,

і слуха квітники від храмів.

8.XI.49

РОЗРАДА

Орли від тебе сонце не несуть,

бо ти забула вже про мене.

До шляху світлість, мов небесний суд,

і крукове крило скажене.

Від тебе хмара в звістках не цвіте,

вітрам — платок зелений ниви...

все заполочинки мов: тремтите,

озимі, й землю полонили!

Нема тебе, кохана, вже й не щебет;

від уст голублені долоні.

Берез олтарна білість, а до тебе

листки, не ластівки! холодні.

Не шепіт вічности, що парус лодки —

до скель невидимо в припливі.

А кожен променя щільник солодкий

всю душу, мов бджолу, щасливить.

12.XI.49

ЗВАЖЕНІСТЬ

Не пожаліє птиця: в карне сонце,

як мукою кого стемнила...

І серце ранячи, зневажить конче,

мовчатиме, собі не мила.

Тоді на вітерці терпкого болю

без чорноти, до всіх пчолин —

під стріхою, що в неба, голубою,

як щедрий соняшник, мовчи!

До зірки в найбільшому вінці

опівдні серцем загорись.

Уже: до річки крила навгінці, —

вона, кигуча, буде скрізь.

Нехай через моря святі зозулі

крізь смуток суджений літають.

Не клич, душе! щоб небеса не чули —

не прийде й не всміхнеться з гаю.

9.ХІІ.49

ЯК СОНЦЕ ЩЕ РОДИЛОСЯ

Як сонце ще родилося — давно,

для серця ти була жадана:

не голуб до колодязя, воно —

до сплеску, до твого кохання.

Але ще вище, ніж погляне сонце,

в долонях дарувати ласки.

І в лілії з очей роса не тоне

твоєї, що в труну не класти.

Не промине в огні мене не річка —

любов, де квітнуть груди вишні.

Як ластівка, лелінню неба стрічна,

душа до тебе в дні північні.

Твоє дихання доцвіта в дзвіночки

блакитні — щастю на стеблинках.

Б’є криллям несказанний чар жіночий

від тебе в кров мені, єдина!

Це в смерти щастя відберу квіточне

спахне, мов келех — захлинеться;

до серця стрепенеться й прошепоче

судьба велика, як планета.

11.XII.49

Київ