Язикаті. Що мова робить в нашій голові (Електронна книга) 305420

Вступ

Язикаті

— Чи завжди знання іноземної мови було приводом для гордості?

— Коли можна писати в резюме про вільне володіння мовою?

— І про те, чи завжди двомовність означає інтелектуальну перевагу.

Мова в шухляді

— Двомовні люди — це ходячі словники, чи може, вони організовують інформацію інакше?

— Чи мають «подвійні ресурси» темний бік? А світлий?

Зміна декорацій

— Чи справді можна добре взнати партнера, який говорить іншою мовою?

— Розмовляючи іншими мовами, ми дійсно стаємо іншими, чи це просто акторська майстерність?

— Скільки зусиль треба докласти, щоб зворушити або розсмішити іноземною мовою?

Як розпізнати шпигуна

— Чи справді емоції найкраще смакують рідною мовою?

— Ніщо не видає нас так, як мова

— Як різні мови пов’язані з різними емоціями і різними спогадами?

— Чи допомагає білінгвізм позбутися комплексів?

Небезпечні стосунки

— Як вже засвоєна мова заважає вивченню наступної?

— Як лексикони різних мов підживлюють один одного?

— Чи можна вмикати та вимикати мову за бажанням?

Це не те, що ти думаєш

— Який зв’язок між мотивацією та ефективністю вивчення мови?

— Чому одні люблять, а інші ненавидять вивчати мови?

— Чи можуть проблеми з рідною мовою свідчити про відсутність схильності до іноземної?

«Носії» і тюхтії

— Чи є рідномовець (native speaker) добрим взірцем для тих, хто вивчає мову?

— Чи наші шанси звучати так, як він, залежать від віку, в якому ми починаємо вивчати мову?

— Чи можна ефективно вивчати мову в будь-якому віці? А може, існує магічний поріг, перетнувши який ми приречені на поразку?

Занурмо ложку

— Культурна неперекладність: чи справді вона існує?

— Як занурення в іншу мову та культуру вчить нас розуміти та відчувати зовсім нові явища.

— Коли ми чуємо слово, навіть загальновживане, чи всі ми уявляємо те саме?

Подяки

ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ

— Чи справді можна добре взнати партнера, який говорить іншою мовою?

— Розмовляючи іншими мовами, ми дійсно стаємо іншими, чи це просто акторська майстерність?

— Скільки зусиль треба докласти, щоб зворушити або розсмішити іноземною мовою?

У кліпі на пісню Enjoy the Silence гурту Depeche Mode співак Дейв Ґаан у королівських шатах і з шезлонгом у руках мандрує пагорбами та рівнинами, нітрохи не зважаючи на мінливі погодні умови. В процесі мандрівки він час від часу сідає на шезлонг і, насолоджуючись краєвидами, співає про те, що тиша — це чудово, а слова непотрібні, і не варто чекати від них чогось доброго. Безтурботна прогулянка з короною на голові за зразком Дейва Ґаана може мати певний терапевтичний ефект — офісні працівники, що зазнають професійного вигоряння, зі мною погодяться. Але було б небезпечно приймати на віру те, що співається в цій пісні. Слова нам потрібні, і навіть якщо й справді вони часом завдають болю, як про це співає король-Ґаан, відсутність чи неправильний добір слів може нашкодити ще більше, особливо якщо перед нами стоїть завдання краще взнати іншу людину.

Якщо рідна мова цієї людини не є рідною для нас, то питання про те, що і як говорити, стає ще важливішим за версією пісні Depeche Mode. Зустрівшись з іноземцем, люди, які добре вивчили відповідну іноземну мову, говорять багато й охоче. Однак навіть вони стикаються з перешкодами, про які згадують лише викладачі з філософськими схильностями. У вас може бути десяток мовних сертфікатів і бездоганно зданих іспитів, але жоден TOEFL не допоможе повністю відобразити іноземною мовою свій інтелект, почуття гумору чи особливості індивіда. Витонченні жарти, влучні відповіді, спонтанна гра слів — все це зникає або мерхне в розмовах іншою мовою, навіть добре освоєною. Потенційно цікаві та складні міркування раптом перетворюються на сухі повідомлення, та й взагалі вся розмова може скластися зовсім не так, як склалася б рідною мовою.

Інша мова — це як офіціантка у ресторані. До того ж дуже примхлива. У разі повної мовної імпотенції інша мова — це офіціантка, яка взагалі не підходить до столика, скільки її не клич. Залишається тільки сидіти перед порожньою тарілкою і збирати за співрозмовником крихти — пасивно підкорятися течії розмови, час від часу вставляючи чи не єдине, що вмієш: «так, дійсно». Якщо наш комунікаційний репертуар досить скромний, мова-офіціантка вже підходить до столика і приймає замовлення, але все одно виконує його на власний розсуд — приносить лише те, що їй під силу: часом набагато меншу порцію, ніж нам хотілося б, або взагалі якусь іншу страву.

Усвідомлюючи потенційні проблеми, можна з великим захопленням чи легкою недовірою спостерігати за романтичними стосунками, в які вступають різномовні люди із твердим переконанням, що врешті-решт дух візьме гору над лексиконом. Якщо спілкуватися доводиться мовою, якої ніхто у парі не знає добре, то тільки на дух і лишається сподіватися. Те, що і як ми говоримо, дає можливість співрозмовнику зробити про нас певні висновки. Та чи можна зробити правильні висновки, якщо говорити доводиться мовою, яка нас обмежує?

Мені бракує знання мови, щоб показати, яка я цікава людина!

По одному обличчю на кожну мову — дуже приваблива концепція для тих, хто любить маскування або має в собі нереалізовані акторські здібності. Кожен, хто відчуває якісь обмеження у своєму теперішньому втіленні, не має сміливості створити собі космічне альтер-его, як Девід Бові, може просто зануритися в нову мову.

Саме таку трансформацію пережила відома в США емігрантка з Аргентини Пріска Імберті. Виявилося, що разом з мовою змінився і її погляд на світ. Імберті, якій щодня доводиться й інтерпретувати людські болі, виснувала наступне: «якщо ми хочемо ефективно спілкуватися мовою, яка не випливає з нашого «я», з глибин нашого єства, мовою, що пов’язана з іншою культурою, ми повинні стати новими людьми»[1].

Немає кращого способу продемонструвати свою культурну спадщину, ніж використання мови. Витинанки й чемпіонати з ліплення вареників, ймовірно, теж для чогось потрібні, але вони не допоможуть нам сформулювати свої погляди й переконання. Мова передає найважливіші елементи того, що ми засвоїли у світі своєї культури. І це прекрасно! Якби людський дар мови обмежувався вмінням формулювати однозначні повідомлення на кшталт «Не замовляй мені піцу з салямі» або «Я щороку їжджу до Єгипту, щоб пірнати з аквалангом», він був би зовсім не такий цікавий. І не зривав би стільки масок. Мова виражає нашу особистість і спосіб існування — вони закодовані в тому, як ми говоримо, у словах, які добираємо, у різноманітних тонкощах, а також у концентрації вульгаризмів, помилок і недбалості. Мовний бар’єр може завадити обміну навіть простими реченнями, не кажучи вже про високоінтелектуальні дискусії, дотепи і зауваження. Коли людина спілкується іншою мовою, але мало знає про культуру, пов’язану з цією мовою, ми маємо справу з демоверсією її особистості. Тим часом повна версія — багатовимірна, сформована на ґрунті рідної мови — ховається десь за фасадом слів.

Психологи навряд чи погодилися б із твердженням, що двомовність може впливати на особистість. На їхню думку, особистість аж ніяк не схожа на дитячий пластилін із пластикового відерця, з якого можна виліпити що завгодно на власний смак і на потреби конкретної мови — чи то спокійного меланхоліка, чи то постійно збудженого холерика. Особистість є стабільною сутністю, що складається з відносно сталих рис і не підлягає мовним модифікаціям. Однак психолінгвісти провели дослідження індивідуальної мовної поведінки і довели захопливий феномен: в межах однієї двомовної людини співіснує два різних способи буття.

Будь-яка людина, що говорить двома мовами, здатна навіть без досліджень помітити, що іншою мовою, навіть досконало освоєною, вона якось по-іншому висловлюється. Часто буває, що при цьому бракує гнучкості і безтурботності. Увага зайнята правилами граматики і добором лексики. Стиснуті корсетом правильності мовлення, ми не завжди дозволяємо собі спонтанність, яку дає нам рідна мова. Під час невимушеної вечері з друзями з-за кордону аж кортить похизуватися почуттям гумору, показати, які ми гострі на язик. Тим часом, якщо наша друга мова не належить до найкращих офіціанток, то зазвичай нам вдасться хіба що глибоко вдихнути. Поки наша внутрішня пошукова система підбере слово або фразу, що ідеально підходить для відповіді співрозмовника, той тричі встигне змінити тему. А потім лежиш у ліжку, не можеш заснути, бо в голові й далі рояться думки про те, як можна було би втерти носа людині, що нагородила дурниць про щось, на чому ти добре знаєшся. Людина тріскотить мов навіжена, а ти супишся і вовтузишся, добираючи слова, щоб сказати, що вона не має рації. А коли вже відкриєш рота, людина раптом каже, що їй пора йти, та так і не дізнається, що цей спантеличений вираз обличчя зазвичай тобі не властивий.

[1]L. Rolland, J.M. Dewaele, B. Costa, Multilingualism and psychotherapy: Exploring multilingual clients’ experiences of language practices in psychotherapy, „International Journal of Multilingualism” 2017, 14, 1, с. 69–85.