Умерови: Історія однієї родини на тлі кримськотатарського національного руху ХХ–ХХІ ст. (Електронна книга) 263581

ПРОЛОГ

ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ

Картбаба Умер на прізвисько Ескадрон

Рустем Умеров

Маргілан кримськотатарський

Сімейний уклад Умерових

Ільмі та Бекір Умерови: дитинство

Діти відлиги

Російська вчителька з Тамбовщини

Перший політичний досвід братів Умерових

Ільмі: студентські роки. Початок карʼєри лікаря

Майє Умерова. Весілля Майє та Ільмі

Кримськ: на півдорозі до Криму

1987-й

Бекір Умеров: голодування

Акція «Москва–1987»

Підготовка на місцях. «Тили» московських подій

Москва. Зустріч з П. Демічевим 26 червня

Перша протестна акція 6 липня

Створення «Комісії Громика»

Сидяча демонстрація на Красній площі 23 липня і заява ТАРС 24 липня

Акція 25–26 липня

Прийом у А. Громика 27 липня

Протестна акція на Пушкінській площі 30 липня

Видворення кримських татар з Москви. Повернення додому

Історичне значення акції «Москва–1987»

МАСОВІ ПОВЕРНЕННЯ У КРИМ (1987–1988)

Бекір Умеров: на батьківщину

Дервіза в Кримську. «Хайтарма» в Краснодарському краї та в Криму

Мирна хода Тамань — Сімферополь 7 жовтня 1987-го

День захисту прав людини і Всесоюзна молодіжна нарада

Бекір Умеров на чолі протестних акцій у Криму

Наметові табори у спогадах Майє, Бекіра та Ільмі Умерових

Неспокійний 1988-й

Самозахоплення земель як нова форма боротьби кримських татар за свої права

Нова карʼєра Ільмі Умерова

Політична ситуація в 1989-му

Ільмі Умеров та його ідея самозахоплення земель

Дегірменкой

Заснування газети «Авдет»

БУРЕМНІ ДЕВʼЯНОСТІ ТА ДВОТИСЯЧНІ

Другий Курултай

Акція «Київ–1992»

Вибори та віцепремʼєрство Ільмі Умерова

Бахчисарайський регіональний меджліс і Бахчисарайська районна адміністрація

Двотисячні

АНЕКСІЯ КРИМУ І СУД НАД ІЛЬМІ УМЕРОВИМ

Як відбулася окупація Криму

Перші місяці в окупації

Арешт, слідство, психушка

Виступ Ільмі Умерова на судовому обговоренні та його останнє слово

Звільнення Ільмі Умерова й Ахтема Чийгоза

ЕПІЛОГ

ПРОЛОГ

…Ми — зморені морем і окрилені Кримом — їхали сухим степом з відпочинку додому. Вікна в машині були відкриті, однак навіть протяг не рятував нас від спекотного літа 2003-го: сухе кримське повітря, насичене ні з чим не зрівнянним запахом кримських трав, аж хрумтіло від спеки.

— Ми зашвидко доберемося до Сімферополя. До поїзда ще буде купа часу. Заїдемо привітати мого друга Ільмі Умерова? — спитав чоловік (Ігор Осташ — на той час молодий парламентар — тісно співпрацював з кримськотатарськими політиками). — До речі, подаруємо йому твій збірник.

Насправді то був не зовсім мій, а точніше, не тільки мій збірник матеріалів, зібраних у двох студентсько-викладацьких експедиціях, організованих мною, на той час завідувачкою кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. На жаль, тоді, 20 років тому, ця публікація пройшла непоміченою, чесно признаюся, кримськотатарська тема мало кого зачіпала. Але я вже зібрала маленьку команду фанатів кримськотатарської культури з тих людей, які побували в кримських експедиціях, вони поверталися з дослідницьких подорожей цією благодатною землею так, неначе побували на Марсі. І справді, вони відкрили для себе зовсім іншу планету, що звалася «Кримськотатарський Крим», на той час зболілий, травмований, але водночас із безцінним багажем усної історії та культурної спадщини.

«Подарувати наш недосконалий збірник одному з лідерів кримськотатарського політикуму?» — завагалась я, але самі по собі матеріали, опубліковані там, представляли певну цінність, адже зібрані вони були під час перших в Україні історико-етнографічних експедицій з вивчення історії, культури та побуту кримських татар. «Добре, подарую», — вирішила я і стала психологічно готуватися до зустрічі з Умеровим.

Тоді ще не було інтернету в такому вигляді, як тепер, лідерів кримськотатарського руху тоді ще не можна було «проґуґлити», тож я їхала до уявного Умерова, приписуючи йому зовнішність інтелігентного басмача. Яким же було моє здивування, коли побачила, що нас чекає на великій, розпеченій під кримським сонцем і абсолютно порожній площі біля монументальної адмінспоруди світоловолосий, світлоокий, світлошкірий чоловік з приємною посмішкою з-під примружених очей.

— Це точно він? — засумнівалась я.

— Так! А що? — здивувався моєму здивуванню Осташ.

— Нічого, — здвигнула я плечима.

Це була наша перша зустріч. Так вона мені і запамʼяталася: велика безлюдна, розпечена від сонця площа, яка так і не змогла позбутися совкового вигляду, на ній нас чекає Ільмі Умеров, я зніяковіло простягаю йому руку (чому зніяковіло? Бо в нього така усмішка, неначе він бачить тебе наскрізь. Чесно кажучи, я вірю, що так воно і є), він тисне мені руку, і цим потиском дає знати, що готовий стати твоїм другом.

Звідтоді минуло двадцять років, і весь цей час ми дружимо сімʼями: Умерови та Осташі—Гримичі. У нас було багато різних зустрічей — і ділових, і дружніх, і майже конспіративних. З Умеровими ми бували разом на кримськотатарських акціях і в оселях одне одного, і навіть Ільмі Умеров добрався разом з Мустафою Джемілєвим та Мирославом Мариновичем до нас у Ліван, де ми з чоловіком були на дипломатичній службі. У Бахчисараї його дружина Майє вчила мене ліпити манти, а з його молодшою донькою Айше ми спостерігали, як у майстерні «Дервіш Еві», чиї вікна виходять прямісінько на Ханський палац, народжуються джезви з міді та латуні, з ковкою та чеканкою у кримськотатарських візерунках; а разом з Ільмі Умеровим ми презентували мій видавничий проект, книжку англійської письменниці та журналістки Лілі Хайд «Омріяний край» у щойно окупованому Криму.

Ільмі Умеров став тією людиною, яка ознайомила нас із чоловіком та наших дітей з кримськотатарським Кримом і влаштувала для нас «кримськотатарський лікнеп». Хоча, чесно кажучи, щодо мене особисто просвітництво в галузі кримськотатарської історії та культури не треба було починати «з нуля». Повагу до цього народу і любов до його культури прищепив мені з ди­тинства батько. Він був літературним перекладачем, і першою несловʼянсь­кою мовою в його житті була узбецька (він жив у дитинстві та юності в Ташкенті), а після неї дуже логічно нанизалися й інші тюркські мови. Перекладав він, хоч і небагато, і з кримськотатарської. Зокрема, у збірнику поезії кримських татар він представляє українською кількох авторів: Гази ІІ Ґерая (Бора Гази Ґерай Хан Газаїй, XVI–XVII ст.), Мустафу Джевхері(я) (XVII–XVIII ст.), Абдурамана Кадри-Заде (1876–1938) та Якуба Шакір-Алі (1890–1930). Батько ніколи не брався за перекладну працю як за заробітчанство, він завжди свідомо обирав для себе авторів. Тож у цій збірці він представив одного автора з класичної палацової поезії, одного поета-мандрівника, одного народного вчителя, чиє життя обірвалося в трагічному 1938 році, та одного просвітника, послідовника Ісмаїла Гаспринського. Розповідаючи про кримськотатарську трагедію, він часто цитував перекладений ним вірш Мустафи Джевхері:

Три речі спокою не хочуть дати —

Любов моя, розлука й чужина,

Не хочуть одна одну визнавати —

Любов моя, розлука й чужина.

Ці слова, виголошені в кінці XVI — на початку XVII століття, стали, як на мене, лейтмотивом долі кримських татар протягом всієї їхньої історії. На жаль, актуальні вони і в нашому «цивілізованому» двадцять першому столітті,яке продемонструвало недолугість міжнародного права, а право корінних народів на самовизначення перетворилося на мертву догму і порожню декларацію.

Книга «Умерови» має закручену історію написання.

Писати українцям про кримських татар — це право (я знаю достеменно) треба заслужити. На Заході існує термін культурної апропріації, який у вузькому значенні слова означає невідповідне і нефахове використання елементів однієї культури чи ідентичності (особливо це стосується меншин, малих, корінних народів) представниками іншої, більшої або домінуючої. У широкому ж сенсі цей термін може означати недоречність (а часом і неетичність) носію іншої, чисельно більшої культури писати про історію та культуру меншого народу. Про це влучно написав Шевченко в поемі «І мертвим, і живим…» стосовно українців, яких тоді вважали селюками: «Колись будем і по-своєму глаголать, як німець покаже, та до того й історію нашу нам розкаже».

То чи мала я право «глаголати» про кримських татар? Чи мала я право у своєму романі «Лара» використовувати почуті мною від кримських татар і місцевого нетатарського кримського населення свідчення про депортацію та перебування на чужині? Чи маю право я писати про історію ключової в кримськотатарській новітній історії родину Умерових? На певному етапі я зрозуміла, що готова, але тільки у спілці з носіями цієї великої і багато в чому ще недоступної для нашого осягнення кримськотатарської культури.

У цій книжці йдеться в основному про двох братів Умерових, а також про всю їхню велику сімʼю, починаючи з діда Умера-Ескадрона, батька Рустема, мами Хатідже, і продовжуючи їхніми меншими братами — Фемі та Решатом, їхніми дружинами — Майє та Гульфіє; тут навіть трохи є про їхніх дітей, дядьків і тіток. Написано книжку за матеріалами моїх інтервʼю з окремими членами родини Умерових, за їхніми спогадами, почасти оприлюдненими, за публікаціями у ЗМІ та окремими науковими виданнями.

Книжка «Умерови» замислювалася як розповідь про історію однієї славетної родини, чия доля, як і багатьох інших кримськотатарських сімей, складалася невідривно від кримськотатарського національного руху. Я уявляла її як зворушливу, читабельну біографічну оповідь. Так вона спочатку й писалася, і в ній було багато ліричних відступів, паралелей з кримськотатарської літератури. І я хотіла зберегти цю оповідну манеру до кінця книжки. Але, якщо в першій її частині я ще контролювала текст, то на певному етапі він почав контролювати мене. Напевно, це сталося в розділі «Москва—1987». Я зрозуміла, що наша розповідь тепер перетворюється з історії однієї родини в національному русі на національний рух кримських татар на прикладі однієї родини. Я довго не могла змиритися з цим фактом і боролася з текстом як могла, але потім зрозуміла, що програла, — і тоді дала йому змогу розвиватися так, як він хоче. Тож у другій частині книжки «Умерови» ми практично розповідаємо про новітню історію кримських татар крізь призму діяльності Ільмі та Бекіра Умерових. Ця книжка базована на реальних свідченнях і фактах, звірених, наскільки це дозволяють сучасні умови війни, з фактологічними й науковими ресурсами. Опрацювавши перед написанням книжки всю доступну мені літературу на цю тему, я з приємністю усвідомила, що в моєму тексті є факти й реалії, яких не знайти в інших джерелах, серед них — виживальні моделі, спосіб і стиль життя кримських татар у депортації; зародження національого руху, його своєрідні організаційні форми на ранніх етапах, зокрема «горизонтальна» модель самоорганізації; невідомі факти, неоднозначні ситуації й відверті подробиці акції «Москва–1987»; винахідливе втілення звичаєво-правових моделей й механізмів вирішення земельного та житлового питань у Криму після повернення кримських татар; брудне і зрадливе закулісся кримської політики в 1990-х та 2000-х і, звичайно ж, свідчення очевидців про те, як практично був анексований Крим. У своїй оповіді я намагалася дотримуватись неупередженості: я просто викладала факти, цитувала спогади та судження людей, яких я інтервʼювала, надаючи право читачеві робити висновки. Хоча від головного висновку я таки неутрималася: кримські татари повинні не лише жити, а й порядкувати на своїй землі.

Висловлюю подяку головним героям цієї книжки, які довірили мені безцінні матеріали та відверті спогади про історичні події в житті кримськотатарського народу, — Ільмі та Бекіру Умеровим. Це справжні велетні духу, і це велика честь бути автором їхнього життєпису. Вони є не лише головними героями, а й консультантами моєї праці. Хочу подякувати також великій і славній родині Умерових: ми всі розуміємо, що саме на плечі рідних ліг неймовірно важкий тягар випробувань. І всі вони дуже достойно здійснили свою історичну місію в національному русі кримських татар. Я особливо дякую Айше Умеровій — талановитій журналістці і бойовій соратниці свого батька — Ільмі Умерова — в подіях останнього десятиліття. Вона стала мені надійною опорою під час написання книжки — як журналістка, як координаторка проєкту, як консультантка, як упорядниця ілюстрацій і просто як порадниця. Найтепліші слова подяки і респект за виявлений професіоналізм і стійкість в умовах ліміту часу хочу висловити моєму редактору та багаторічному другу Ользі Крекотень. І, звичайно ж, дорогій «Норі-друк», авторкою якої я є багато років, мій великий уклін. Користуючись нагодою, хочу також висловити подяку Українському інституту книги за грантову підтримку, тішуся, що цей проєкт отримав найбільше голосів експертів.

Я думаю, таких документальних та біографічних книжок, як оця, повинно зʼявитися дуже багато. В посиланнях ви побачите десятки імен кримських татар, у тексті цим людям присвячено лише кілька слів, але про них іще можна стільки розповісти! А про родини Джемілєвих та Чубарових має бути видано цілі томи. І, відповідно, книжки на кримськотатарську тематику мають складати цілі бібліотеки…

Наприкінці хочу побажати всім терпіння під час прочитання цієї книжки. Це той випадок, коли процес читання буде непростою, але вдячною інтелектуальною працею.

ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ

Картбаба Умер на прізвисько Ескадрон

Картбаба кримськотатарською мовою означає дідусь, а імʼя Умер (від арабського — Умар, Омер) — це життя, або той, хто дає життя. Символічно, що саме Умеру, синові Ільмі, судилося стати засновником плеяди Умерових, родини, що відіграла ключову роль у новітній історії кримськотатарського народу, зокрема національного руху, ставши його невід’ємною часткою.

Саме тому моя оповідь про Умерових починається з події, від якої бере відлік новітня історія кримських татар.

26 листопада 1917 року в Бахчисараї відбулося відкриття Курултаю (пізніше його назвуть Першим), що тривав протягом 18 днів у залі Дивана (державної ради) в Бахчисарайському Хан-сараї. В цій події взяло участь 78 делегатів, головною політичною силою на той час була національна партія «Міллі Фірка»[1]. На Курултаї було створено Національний уряд кримськотатарського народу — Директорію (її очолив Номан Челебіджіхан[2]) і парламент (на чолі з Асаном Сабрі Айвазовим[3]); проголошено Кримську народну респуб­ліку, прийнято Конституцію і затверджено національну символіку.

Під час урочистого відкриття Курултаю відбувся військовий парад кримськотатарського ескадрону під командуванням Аблая Рустема Парфетова[4]. Для мене ця деталь дуже важлива, оскільки Умер, дідусь Ільмі та Бекіра Умерових, служив у цьому підрозділі, за що й отримав своє прізвисько Ескадрон.

Кримськотатарський ескадрон — назва кавалерійської частини, яка в 1917 році була сформована з ядра Кримського кінного полку царської армії, що восени цього ж року повернулася з полів Першої світової війни до Криму. Історія Кримського кавалерійського полку бере початок щонайменше від 1784 року, його історичні назви практично фіксують різні етапи його історії, під час якої він не раз розформовувався і переформовувався: Татарські кінні полки (з 1808 р.), Лейб-гвардії Кримськотатарський ескадрон (1827), Кримський ескадрон (1874), Кримський дивізіон (1875) і, нарешті, Кримський Кінний Її Величності Государині Імператриці Олександри Федорівни полк (1909). Після зречення Імператора в березні 1917-го цей полк став називатися Кримським Кінним полком.

У листопаді 1917 року Кримський Кінний полк прибув до Сімферополя (за даними В. Возгріна, його особовий склад налічував 10 тисяч шабель[5]) і став базою для війська Директорії. На відміну від інших військових частин, що на той час перебували на території Криму, це було високодисципліноване військове з’єднання, яке взяло на себе обовʼязки підтримування порядку у ключових населених пунктах: Сімферополі, Ялті, Феодосії, Карасубазарі (нинішній Білогірськ). Севастополь залишався твердинею більшовиків.

16–19 грудня земства та міські думи Криму обрали Раду народних представників (РНП); у відповідь революційний Севастополь невдовзі, 29 грудня, утворив Кримський Воєнно-революційний комітет. Директорія (уряд КНР) і РНП створили спільний Штаб кримських військ (КримШтаб). За даними дослідника історії Криму С. Громенка, до військового з’єднання Штабу Кримських військ входило 6 тисяч ескадронців з числа кримських татар та кількох сотень інших військових. Зокрема, до нього був доєднаний піший полк «Урієт». На противагу червоні революціонери Севастополя мали 16—18 тисяч матросів і червоногвардійців. «На той час ситуацію на користь перших могли виправити царські офіцери на півострові, але через розбіжності вони залишалися під час боїв переважно осторонь»[6].

Протягом січня 1918 року Кримськотатарському ескадронові у складі КримШтабу довелося пройти гіркий шлях поступової втрати своїх позицій. Це сталося через те, що в населених пунктах, які перебували в підпорядкуванні Директорії (переважно в робітничому середовищі) активізувалися революційні комітети, що спровокували повстання, тож місто за містом, село за селом переходили в руки більшовиків[7], у цій боротьбі з боку КримШтабу загинуло близько 50 офіцерів.

Серед населення Криму «переможна Червона армія» носила зневажливу назву «матросня». Кримськотатарська література зафіксувала болючий для кримськотатарського народу момент історії. В автобіографічному оповіданні «Мати, мама, матуся…» Джевдет Аметов розповідає про своє рідне село на Південному узбережжі, що століттями займалося виноградарством, тютюнництвом і скотарством. Отримавши звістку «більшовики йдуть», його мешканці сховалися в лісі, а повернувшись назад через кілька днів, стали розпитувати єдиного чоловіка, хто лишався на селі на час вторгнення (ним якраз виявився батько письменника — Рамазан) про те, що сталося. Той розповів, як у село увірвалися озброєні до зубів п’яні матроси, котрі репетували і матюкалися, ватажок всунув дуло пістолета йому в рота, вимагаючи випивки. Зібравши з погребів села вино, вони випили все, що було, і, горлаючи пісень, рушили в бік Севастополя[8].

Після встановлення радянської влади в Криму почалися репресії проти Директорії, членів «Міллі Фірка» й учасників Курултаю. 23 лютого 1918 року в міській в’язниці Севастополя матросами-більшови­ками був розстріляний НоманЧеле­біджихан, а його тіло викинуто в Чорне море.

Залишки ескадрону розосередилися по своїх домівках, а частина полку «Урієт» ві­дійшла в гори, щоб продовжити парти­зансь­ку боротьбу.

Тепер можна собі уявити той час і коло­ворот подій, у гущі яких опинився патріарх роду Умерових — картбаба Умер, Умер-Еска­дрон, Умер-син-Ільмі.

У сімейному усному архіві Умеровихзбереглося небагато свідчень про нього. Це сталося через те, що в радянські часи всі на­магалися тримати при собі сімейні таємниці, які могли б зашкодити родині. Однак, за свід­ченнями дослідників, до кримськота­тарсь­кого кавалерійського полку брали ви­хідців із заможних верств, які могли собі дозволити утримувати верхового коня і покривати ви­трати з до­гляду за ним[9]. Тому можна припустити, що картбаба Умер походив із заможної сім’ї, це певним чином підтверджується неабиякими господарськими і підприємницькими успіхами його сина Рустема, адже господарювання — це, насамперед, культура, яка, у разі неперервності поколінь, передається від батька до сина.

Осів Умер-Ескадрон у селі Шурі[10]. Саме це місце вважається в родині Умерових малою батьківщиною. І саме тут починається історія прізвища Умерови, що походить від імені Умер, адже саме на поколінні Умера-Ескадрона обривається стара східна антропонімічна традиція складених імен, на кшталт Умер-син-Ільмі, поступившись місцем новій формі ідентифікації: за іменем, по батькові та прізвищем.

За сімейними спогадами, картбаба Умер прибув до рідного села на коні в повному спорядженні. За випадковим збігом обставин, по дорозі додому його перестріла група кінних білогвардійців, які вели із зав’язаними ззаду руками заарештованого односельця, росіянина за національністю, більшовика Анатолія-акая. На шиї в нього було затягнуто петлю, а кінець мотузки прив’язано до сідла білогвардійця. Умер-картбаба переговорив з військовими і забрав у них односельця. Цей вчинок пізніше врятує і йому життя. Так, під час червоного терору, коли в селі безчинствували комісари, Умера намагались арештувати і розправитися з ним за службу в ескадроні, але Анатолій-акай став цьому на заваді.

Повернувшись додому, Умер на прізвисько Ескадрон вирішив одружитися. Ця історія повʼязана з його товаришем по службі, родом із Керменчика. Той був неабияким красенем. Він був сином Мемета на прізвисько Кара-Мемет. В Умерового товариша була молодша сестра Еміне, в яку Ескадрон заочно закохався: «Сестра такого красеня має бути схожою на нього», — розмірковував він. І не помилився. Так вони й одружилися. Еміне — бабуся Ільмі, Бекіра, Фемі та Решата Умерових, а Кара-Мемет, відповідно, їхній прадід.

Одним із синів Умера та Еміне був Рустем, який через тридцять з гаком років сам стане батьком, давши разом з дружиною Хатідже життя чотирьом синам — Ільмі, Бекіру, Фемі та Решату.

У селі Шурі починається життєвий шлях Рустема Умерова.

видання друге