Фаріде (Електронна книга) 248628

Роздобудько Ірен

Фаріде

Роман-апокриф

Уривок з роману

Від автора

У героїні цієї історії є непрямий прототип – кримсько-татарська дівчина, котра під час окупації Криму нацистами врятувала єврейських дітей від розстрілу. А на цілу епоху пізніше її розшукали врятовані нею люди і вона, вже жінка похилого віку, стала «праведницею світу» — забутою, закатованою і фашистським, і радянським режимами. Це факт. Все інше — апокриф, вигадка автора. Апокриф, узагальнений і суб’єктивний. Як узагальненими і дещо фантасмагоричними є і Селище, і всі його мешканці, переплетені між собою, мов виноградні лози. Автор не претендує на лаври історика. Швидше за все — на найменший «язичок» найменшого дзво-ника, який бринить серед ночі голосами тисячі вигнанців: «я-по-вер-нусь-я-по-вер-нусь…» — і нагадує, що наш ДІМ завжди з нами. З нього може вигнати ворог, але його не можна відняти. Якщо ти віриш у повернення!

ЧАСТИНА ПЕРША 1930 рік

Літо видалося млосним, як сон після полудня. Довгим, як нитка меду, що тече з дерев’яної ложки нескінченною бурштиновою цівкою. Умиротвореним, як море перед грозою. Такого безвітряного і духмяного літа із хмільним ароматом стиглих ягід давно не було. Всі ходили мов п’яні, а у дітей підошви були си-зими від розчавленого винограду. Отари овець мляво стікали з гір разом із такими само розмореними сонцем хмарами. У той день до Селища приїхала родина з акорде-оном і закінчився збір винограду. Уродило його стільки, що норму було перевико-нано на двадцять відсотків. А над кожним подвір’ям кружляв солодкий аро-мат, сповнений гудінням бджіл. Тим ранком Марієтта, жінка ще не стара, аби вірити в дива, почула, як з боку незвідь-чому вцілілої мечеті лине спів муедзина. І не було нічого кращого за цей спів, під час якого з неба, немов з плечей красуні-нареченої, повільно спадає фирланта — весільне покривало з газової тканини. І тремтливі хмари рожевіють, оголені й безборонні, осипаючи у виноградники бліді зірки. Заклик до молитви давно вже не лунає над Селищем. А муедзин, Алім-ага, тепер служить писарем при РАГСі. Йому залишили коня на випадок, коли треба роз’їжджати по району, вести облік народжених чи померлих або перекладати щось із кримськотатарської для начальства. А начальства тут багато. Селиться воно в покинутих хатах заможних родин, що давно виїхали до Туреччини. Приїжджають на благодатне повітря родини військових, відпочивають поранені в боях, вигріваючи на сонці хворі легені, — але то все ближче до моря, до палаців «колишніх», з яких зроблено санаторії і будинки відпочинку. Проте і тут, у Селищі, захованому серед гір, поволі оживають закинуті хати, мерехтять уночі каганцями. Про «електрику» сперечаються — чи потрібна вона в цій недосяжній для її повітряних щупальців місцині. В кінці вулиці, де стоїть будинок Марієтти, хату ще не заселено. Адже кажуть люди, що саме там, біля пагорба, ходить-бродить тінь цариці Феодори Сугдейської, що загинула «на цьому самому місці» — на пагорбі, який раніше був високою горою. Люди обходять пагорб стороною, мовляв, там така трава, що стогне під ногами. І присягаються, що чули це на власні вуха! Дорослим туди ходити — зась. Проте для місцевої дітлашні це найкраще місце для спостережень — що у кого робиться на подвір’ї.

Амет, восьмирічний ватажок дитячої зграї, сьогодні прокинувся рано. Так рано, що побачив, як батько справляє намаз, підстеливши під коліна побитий міллю і часом килимок. Насупився, адже дивно виходить: тато ж особисто їздив до міста по піонерський галстук для сина! Заборонив навіть питати про Аллаха, а сам… Турбувати зайнятого молитвою батька Амет побоявся, тихо прослизнув поза його згорбленою у поклоні спиною. Не рипнувши дверима, вийшов надвір. Треба було зібрати свою команду до того, як прокинеться Селище. Добіг до помешкання Славка, підібрав камінець, кинув у шибку. Славко скинув ковдру й опинився в повній амуніції: звечора ліг, не роздягаючись, аби не підвести товариша. Мати вже принесла з хліву молока. Цокнула кухлем: — Куди так рано? Пий! Славко вмочив хитру мордочку в кухоль і випірнув з нього з білопінними вусами. Поспіхом випите молоко забулькало в шлунку. Гикнув. — Ма, я гуляти! Неділя ж! — і прожогом кинувся за тин, де вже місив пил босими п’ятами Амет. Удвох помчали до Тимура. Камінці довелося кидати разів зо п’ять, ховаючись у заростях. Адже перед самим світанком Тимурові наснився страшний сон.

Уві сні його найкращий друг, Шурка Яструбиний Кіготь, полював на нього. І був не в індіанському пір’ї, а в галіфе, яке носить його батько — відставний військовий комісар. Власне, вони вже давно так гралися: полювали одне на одного з дерев’яними рушницями, а потім мирилися. А тут Шурка з величезним справжнім револьвером причаївся у старій шафі. І, як це буває лише уві сні, Тимур одразу здогадався: Шурка зовсім не по-дитячому полює на нього. Для захисту Тимур мав у руці лише старий ліхтар. А отже, сили були нерівні. Тимур відступив у куток, притискаючи до себе ліхтар. Двері шафи зловісно зарипіли. Тимур підче-пив і відкинув дверцята ногою. Стулка зі скрипом поїхала вбік. З шафи вийшов Шурка з револьвером, спрямованим прямо на Тимура. Але світло Тимурового ліхтаря засліпило йому очі. Шурка зіщулився, прикриваючи очі вільною рукою. Мить, коли вони дивилися одне на одного, тривала вічність. Шурка звів курок. Тимур хотів крикнути — досить! Але голосу уві сні не було! А очі товариша дивилися на нього сер-йозно і вороже, палець тремтів на спусковому гачку. — Ну, стріляй, Яструбиний Кігтю! — сказав Ти-мур. Шурка відступив до стіни, де штабелями лежали мішки з картоплею, перечепився об них, відкинув голову і… вистрілив собі в скроню. …Тимур прокинувся від різкого звуку. Це в шибку стукнув камінець — знак від товаришів: треба вставати і бігти на вулицю. Там весело. Там купа забавок. Мати казала, що поганий сон тре-ба одразу комусь переповісти — аби не здійснився. Але кому?! З неменшим жахом Тимур згадав, що позавчора його індіанський брат, Шурка-Яструбиний Кіготь, разом із батьками виїхав із Селища. І не було трагедії більшої за цю. Це як руку відрубати. Чи лишитися без ока. І дарма, що друзі за вікном приготували нову розвагу, — Шурку не замінить ніхто! Як око. Як руку. Тимур розтер захололі ноги, струсонув кучеря-вою давно не чесаною головою, відкинув ковдру і почав швидко натягувати штанці.

Від автора

Я ПОВЕРНУСЬ!

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧАСТИНА ДРУГА

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЧАСТИНА П'ЯТА

Моя сьогоднішня розповідь буде про книжку з красивим жіночим ім’ям «Фаріде». Її написала Ірен Роздобудько і зовсім недавно видало Видавництво "Нора-Друк".

В основі сюжету роману лежить реальна історія кримськотатарської дівчини, яка ризикуючи своїм життям врятувала єврейських дітей від неминучої смерті під час німецької окупації і яку потім визнали Праведницею народів світу. Та це не зовсім документальний роман. Ірен Роздобудько створила апокриф - своє вільне трактування цієї дивовижної історії.

Розпочинається все далекого 1930-го року в одному з кримськьких селищ, в якому поряд живуть татари, євреї, вірмени, греки, росіяни, українці. І хоч їхні діти граються всі разом, не розділяючись за національною ознакою, та все ж татари, криючись від тодішньої влади, підтримують і бережуть традиції свого древнього народу та передають їх своїм дітям. Малій Фаріде тільки вісім років, але вона вже знає, що колись вийде заміж за Рустема, бо їхні родини вже давно про все домовились. А поки вони просто разом граються та весело проводять час. Так само безтурботно і з дитячою безпосередністю дружить з ними обома Льошка. Хоча має особливі почуття до Фаріде ще з раннього дитинства. Він навіть ногу собі спеціально зламав, щоб піти до школи на рік пізніше і вчитися в одному класі з своєю Фарідкою. Та минає час, друзі дорослішають і в травні 1941-го, як і було обумовлено, Фаріде виходить заміж за Рустема. А Олексій, щоб затамувати свій душевний біль, вирушає до столиці вступати в льотне училище. І ніхто в цей момент не здогадувався, що за кілька місяців почнеться страшна війна.

Те, що довелося пережити мешканцям Селища важко навіть собі уявити. Спочатку жах німецької окупації, коли все єврейське населення було знищене. Передчуваючи найстрашніше, Фаріде придумує спосіб, як врятувати хоча б їхніх дітей від неминучої загибелі. Ризикуючи власним життям, вона робить неможливе і десятки єврейських дітей дістають шанс на життя. І коли Радянська Армія знову повертає Крим, то всім здається, що страх і смерть залишилися в минулому. Та вони не знали, яке пекло доведеться пройти кримським татарам після цього «визволення».

Фаріде довелося випити цю гірку чашу сповна. Десятки років вона, як і весь її народ, поневіряється по таборах і поселеннях, не маючи права повернутися на батьківщину. І лише в 1989-му році доля посміхнулася кримським татарам і вони змогли повернутися до Криму. Хоча не все було просто і гладко. Бо люди, які заселили їхні домівки, не надто дружелюбно сприйняли це повернення.

Повернулася і Фаріде. Це вже була не та красива дівчина, що ходила - наче танцюючи. На рідну землю ступила жінка з обличчям, поораним роками і випробуваннями, яка пережила стільки, що вистачило б на кілька людських доль. Але те, що очікувало її тут - це винагорода за всі страждання, які їй довелось перенести. Фінал роману не можна читати без сліз. Емоції переповнюють і виливаються через край. На цій величній ноті авторка ставить крапку в своєму романі. І ми б могли з полегшенням видихнути та сказати: «Слава Всевишньому, біди і поневіряння цих людей вже у минулому. Більше ніколи таке не може повторитися. Тепер кримські татари стануть повноправними господарями на своїй землі». Але ми читаємо цей роман у 2021-му році і, на превеликий жаль, нам відома подальша історія. Вже сім років ми всі з болем в серці спостерігаємо за окупацією Криму. Мені навіть страшно уявити, що відчувають в цих умовах кримські татари. Народ, що пережив страшну депортацію у 1944-му, народ, затаврований клеймом зрадника, народ, що десятиліттями поневірявся по чужих краях і вже б здавалося навіки повернувся на рідну землю, а ж ні, ця страшна імперська машина поневолення знову прийшла по їхню душу. Прикро, страшно і боляче це усвідомлювати.

Ірен Роздобудько взялася за роботу, яка дуже необхідна в цей складний для кримчан час. Ніхто не знає, коли закінчиться ця страшна окупація. Але такі твори загострюють увагу до цієї величезної проблеми. Було б дуже добре, якби цю книжку переклали багатьма мовами, щоб цивілізований світ дізнався, хто є корінними мешканцями Криму і що вони пережили протягом століття. Можливо це б якось вплинуло на прискорення процесів деокупаціі кримської землі.

В романі авторка вдалася до цікавого письменницького прийому. Між розділів основного сюжету вона вставила окремі підрозділи, що мають заголовок «Я, Йосип». В цих частинах вона, наче на контрасті, висвітлює життя людини, що стала головним винуватцем бід кримськотатарського народу. І це ще більш загострює емоційність сприйняття сюжету.

Вперше я побачила Крим на початку двотисячних років. Мені довелося їздити гірськими кримськотатарськими селищами і бачити, як старанно і наполегливо вони відбудовують свою батьківщину. Я вперше тоді побачила сільські мечеті і почула дивний для нас ритуал - голос муедзина, що долинав з високих мінаретів. Я чарувалася цими людьми і щиро бажала їм щастя та спокою на рідній землі. Та, на жаль, їхні біди не вичерпалися. Але я щиро вірю, що ще зможу колись поїхати до вільного Криму, де господарями будуть його корінні мешканці, а не захланні зайди.

Роман «Фаріде» - це сконцентрований біль всього кримськотатарського народу, це розповідь про те, що за будь-яких обставин треба творити добро і вміти жити навіть тоді, коли не бачиш в тому ніякого сенсу.

#книгороздуми#книги2021#фаріде#книгомандри