Забудь-річка (Електронна книга) 248636

Під колесом раптом щось голосно бахнуло. Глу­хий удар струснув корпус машини, і одразу за ним другий, мовби першого було недосить. Кер­мо різко потягло праворуч.

Хай йому чорт!

Уляна втискала гальма поступово, як вчив інст­рук­тор. Настя на задньому сидінні запитала сонним го­ло­сом:

– Ой, мамо, що це?

– Нічого страшного, – збрехала Уляна. – Зараз по­див­люся.

Вона обережно з’їхала на узбіччя, сповнена пога­них передчуттів. Оце було повертатися до хати за за­бу­тою сумочкою. Мама, неначе у дитинстві, одразу за­квок­тала: треба подивитися у дзеркало, щоб у дорозі не трапилося чогось, і вона, доросла жінка, навіть за­зир­нула до нього ми­мохідь, хоч вголос і заперечила: «Ну що ти, мамо, справ­ді!». Ще зі школи, коли забуде щось, мама завжди при­мушувала заглядати у дзер­ка­ло, щоб підманути долю – буцімто повернулася, щоб по­правити зачіску чи щось таке. Уляна не могла зараз згадати, чи спрацьовував цей нехитрий трюк у ди­тин­ст­ві, та й які тоді могли статися неприємності? Хіба трій­ку отримаєш з контрольної.

Але зараз домашній мамин спосіб не допоміг. Щось таки сталося. Уляна дисципліновано заглушила двигун, затягла ручник, і тільки потім відстебнулася від крісла та вийшла на дорогу, озирнувшись про всяк випадок через плече. Ну просто зразковий водій. Але навіть зразкові водії не застраховані від дорожніх пригод, навчав інст­рук­тор, і він, зараза, мав рацію.

Сутінки тільки-но впали на землю, тому за ліхта­ри­ком можна було не лізти, ба й без ліхтарика було вид­но, що колесо пробите – машина характерно перех­ня­билася на один бік. Але тільки коли обійшла ма­ши­ну, Уляна зрозуміла, що все значно гірше, ніж могло бути. Бо про­битими виявилися два колеса – переднє і заднє. Дуетом.

Ну що ж це таке, справді?!

А все мама з її вічним: «Оце ще покладу тобі ба­ночку домашнього, де ти в Києві таке знайдеш, і На­стуні оце ж напекла, і оце в мене тут лежало, так мені вже не по­трібно, а оце ще забула з минулого разу, і хрещена пере­дала, а дитині на дорогу поїсти…». Плану­вала ж виїхати так, щоб по світлому дістатися траси Одеса – Київ, ну а в результаті оцих маминих ритуаль­них танців затрималася, забембалася, забулася свою сумочку, повернулася, ось і маєш. Хоч дивися у дзер­ка­ло, а хоч ні.

Уляна присіла біля пробитих коліс, неначе могла чи­мось зарадити. Гума не подавала ознак життя, і бідолаш­на машина лежала, привалившись поріжками до землі. Тьху ти!

А все так добре починалося!

Торік зібралася з силами та грошима на машину – хай не новий, але цілком пристойний «Ланос». Пішла на курси, отримала права, всю зиму прокаталася без жодної пригоди – хоч були і сніг, і ожеледиця. Тому, власне, й ризикнула поїхати додому на Проводи са­мостійно, щоб не труситися в маршрутках, а головне – Настуню не мор­дувати. Бо погодьтеся – одне діло їхати у власній машині, а зовсім інше – на завжди незруч­ному сидінні автобуса. Звісно, коли йдеться про поїзд­ку на сто кілометрів, це не так помітно, а коли на п’ят­сот, з дитиною… Отож.

На трасі не гнала, у ризиковані обгони не лізла, зупи­нялася за потребою, а також попити кави – і все одно доїхала менш, ніж за сім годин. Тобто швидше і ком­форт­ніше, ніж автобусом. Дорожче, звісно, та якщо взяти до уваги пересадки – адже з Києва до Очакова прямих рейсів ще не запустили – а також можливість заванта­жити до багажника все, що хочеш, і не перти сумки в руках, як базарна торгівка, а просто застро­мити ключик у багажник – чик! Забирайте гостинці. Ну й урешті, не дар­ма ж на роботі сидиш до ночі – щось заробляєш, при­найм­ні на бензин має вистачати зарплатні юриста у прес­тиж­ній компанії.

Уляна озирнулася навкруги – степ без жодного вог­ни­ка. У повітрі – суміш вихлопу, куряви та весняних трав. Колись ця дорога ішла через Голованівськ, де є шиномон­таж, і кава з водичкою на кожному кроці. А потім збу­дували далеку об’їзну на радість невідомо ко­му – бо люди у депресивному Голованівську втратили мізерний заробі­ток на придорожній торгівлі, та й во­діям у разі чого невідомо де шукати допомоги. У разі чого? Ну, наприк­лад, того, що проб’єш одразу два ко­леса.

Хоча навіть якщо пробити одне, навряд чи самотня жінка впорається із цим. Звісно, є запаска, і навіть домкрат десь має бути, але уявити, що вона зі своїми п’ятдесятьма кілограмами героїчно піднімає машину, відкручує болти великим сірим ключем… Бр-р-р-р. А з іншого боку, якщо навіть гіпотетично припустити, що одне колесо можна замінити на запасне, то що робити з другим? Ця задача була далеко за межами скромних Уляниних знань в автомобільній царині.

Добре в Європі – там, кажуть, на кожному кроці автосервіси і телефончики для виклику вмілих дядьків у чистих комбінезонах. І страхування. І, врешті-решт, дороги, на яких не пробивають по два колеса одно­час­но!

Хто не курить і не п’є, і не матюкається, той юрис­том не стає, хай не намагається – попри цю прописну істину Уляна не вміла лаятися. Мабуть, тут знову вин­ною була мама та її виховання. Отже зняття стресу за допомогою лайки виключалося.Звісно, самотній жінці в степу під Голованівськом на машині без двох коліс личило б розплакатися, однак Уляна не застосовувала і цього всепомічного жіночого антидепресанту. Бо жила сама, дочку виховувала сама, заробляла сама, голіруч билася з цим світом за життя теж сама, отже не мала для кого плакати, а крім того була юристом і знала: сльози не можуть слугувати доказом у суді.

Але що ж робити, коли немає що робити?

Уляна повільно видобула телефон, розмірковуючи, кого б набрати. Маму? Не дай Боже. Це – квоктання і сльози на півгодини, а настрій і без того паскудний. Офіс? Ще рано. От коли вже точно зрозуміє, що ночу­ватиме у степу, можна буде послати шефу есемеску, мовляв, затримуюся через форс-мажор і прошу вихід­ного. Добре хоч Пасха цього року пізня, і тому немає перспективи замерзнути, добре, що бензину півбака і в разі чого можна ввімкнути пічку, і добре, що мама на­клала з собою їжі та компотів – буде чим годувати Настуньку. Тобто у житті все-таки існує позитив, прав­ду пишуть у дамських журналах.

Тим часом задні двері машини розчинилися, Нас­туня висунула ніжки з салону, одразу вперлася ними у дорогу і здивовано запитала:

– Ой, мамо! А чого це земля так близько?

– Того, що ми пробили два колеса.

– Два? – здивувалася донька.

– Два, переднє і заднє.

– Правда? А як це?

Уляна знизала плечима:

– Не знаю. Мабуть, хтось насипав цвяхів на дорозі. Чи наші знамениті дорожні служби не заасфальтували велику яму.

– Знамениті? – перепитала Настуня. – А чим вони знамениті?

– Тим і знамениті,– гірко всміхнулася Уляна.

Іще один позитив: дочка в дорозі поводилася ціл­ком самостійно, та воно й зрозуміло – все-таки п’ять років, зовсім доросла дівчинка. В минулому залиши­лися безкінечні «пити – пісяти», щоправда натомість з’я­вилося «мені нудно», але тут на допомогу прийшли забавки на телефоні, а коли від них у дорозі закачу­вало, то залишалися старі перевірені ігри у слова. Власне, цим вони й розважалися більшу частину подо­рожі. Слова на одну літеру, назви міст, їстівне – не­їстівне і врешті те, що влазить у трилітрову банку – тут існує безліч варіантів. Перевага у віці та освіті дозво­ляє при цьому не відриватися від дороги, що дуже важливо для молодого (у сенсі стажу) водія. Мала, звісно, хитрувала, до крику сперечалася: «Не було та­кого слова, ні, не було!», або вигадувала якесь «Кару­кан» і заявляла: «Це місто в Китаї… Мабуть». Уляна сміялася, приймаючи такі відповіді, а потім дозволяла переможниці з’їсти зайву цукерку. Це було дуже мило й весело. Згодом дитина задрімала. І до траси зали­шалося зовсім небагато. А потім – бац! Точніше – бац-бац!

Настуня вибралася з салону, акуратно зачинила двері – мамина школа – і задумливо пройшлася від заднього колеса до переднього. Їй усе це було цікаво – бо машина все ще залишалася великою іграшкою, а пробиті колеса – то й взагалі новинкою. Перший рік якось обійшлося без цієї розваги.

– Та-а-к! – кумедно, по-дорослому наморщила лоба донька. – І що тепер робити?

А й справді, що?

Машини пролітали, не пригальмовуючи на­віть із цікавості. Та й зовсім небагато було тих машин на периферійній трасі. На швидку появу якогось добро­дія, що не пожалкує часу на допомогу самотній жінці, сподіватися не доводилося. А перспектива са­мот­ньої ночівлі посеред степу надихала дедалі менше. Бо якщо тих, хто хоче допомогти, завжди бра­кує, то пограбувати чи, не дай Боже, зробити щось гір­ше із беззахисною жінкою охочі завжди знай­дуться.

Була у них на роботі офіс-менеджер, колишня вчи­телька – старорежимна химерна пані, як і годиться таким персонажам, сухорлява, завжди при фасоні, під­креслено акуратна та пунктуальна. Спочатку всі мали її за уродженку Львова, але згодом Уляна довідалася, що насправді Львовом там і не пахло. З рідного села під Білою Церквою елегантна пані Тамара щоран­ку дві години маршруткою діставалася до Києва, міся­чи багнюку своїми вишуканими туфлями та штовхаю­чись у метро. Так само вона поверталася і додому – глу­хими провулками без асфальту та ліхтарів, просто ідеальна жертва вуличного розбою.

Так воно і сталося. Жінка потрапила до лікарні, і Уляна поїхала провідати, бо щиро симпатизувала ди­вакуватій вчительці. Та лежала на ліжку з пов’яз­кою на голові, але те, що розповіла про свою пригоду, зму­сило широко відкрити, просто-таки вирячити очі.

Напередодні ввечері пані Тамара верталася додо­му з Києва і дорогою зайшла до банку по гроші – роди­чам з-за кордону переказали на якісь потреби. Там її і вистежили. Двоє. «Вони ішли слідом, так що їх не було видно, а коли опинилися у темному дворі, притисли мене до гаражів, – розповідала постраждала, мацаючи періодично свою пов’язку, – почали вимагати, щоб я віддала гроші, а гроші ж не мої, як я їх віддам?».

Одне слово, коли один з нападників вхопив її за сумку, пані Тамара провела удар, відомий в карате як «кансетсу гері» – вона сама його так назвала, від чого Уляна здивовано закліпала. Лежачи в ліжку під жа­лю­гідною лікарняною ковдрою, своїм тонким, ламким голосом вона пояснювала: «Кансетсу гері, це удар в ко­ліно, він у мене вийшов, як на тренуванні». Сумку той відпустив, адже удар виявився таким вдалим, що роз­тро­щив кістку. Наступної миті цією ж таки сумкою па­ні Тамара відмахнулася від другого нападника, який не оцінив небезпеки і кинувся вперед. У сумці були банки з котячими консервами, якими жінка зата­рила­ся для єдиної своєї домашньої розради. Резуль­татом ста­ла зламана щелепа другого нападника. Зро­бивши справу, тендітна пані Тамара просто пішла собі додому своєю елегантною ходою, коли раптом відчула удар зза­ду по голові, від якого заточилася і впала. «Уявляєте, Уляночко, один з них кинув мені в потилицю шматком льоду, це вони так кажуть. А я думаю, що це був третій, якого вони прикривають».

Був там третій, чи ні, але сумку з грошима вона з рук не випустила, попри те, що на якийсь час втратила свідомість. «І знаєте, що найсмішніше? – запитувала пані Тамара. – Що я тепер з ними лежу в одному від­діленні. І один той самий слідчий ходить і до них, і до мене за свідченнями. Уявляєте?».

Якщо чесно, Уляна не уявляла. Вона не уявляла, що жінка старшого віку може наваляти двом чоловікам – хай навіть не спортсменам. Але пані Тамара своїм писклявим голосочком пояснювала це просто: «Ну, я ж займаюся карате, а вони – ні. І потім, вони не чекали, що я буду боронитися, і не були готові».

Якби пані Тамара була зараз тут, на трасі під Голованівськом, можливо, все виглядало би зовсім інак­ше. Але Уляна не займалася карате, так само як і іншими видами самооборони. Не мала з собою також травматичного пістолета чи навіть газового балончика. Хоча про це могла б і подбати – юрист, усе-таки. Що­правда, десь у багажнику мав бути важкий заліз­ний ключ, той самий, що ним відкручують колеса. І якщо справа дійсно затягнеться до ночі, варто пере­клас­ти його до салону.

Проте зараз треба зробити все, щоб до ночівлі у степу не дійшло. Усе можливе й неможливе.

Це звучало гарно. Це звучало рішуче. Тільки що означало «все», що його треба зробити – лишалося за­гадкою.

У степовій Україні Проводи завжди були го­лов­ним днем у календарі. Бо тоді, за тиждень після Велико­дня, на кладовищах збираються усі ро­ди­чі: старі та малі, здорові й недужі. Приїздять здалеку машинами, поїздами, прилітають літаками, щоб сходи­ти на рідні могилки, пом’янути бабів з дідами тради­ційною скіфсь­кою тризною. Хоч як боролися з цим комуністи, забо­роняли попи, кривили носи штундистські пастори – а вже із самісінького ранку ву­ли­цями до цвинтарів те­чуть ручаї людей з віночками та живими квітами, а ще в руках вони тримають торби, а в торбах – самогонка, сало, паски – звичайні та сирні, кра­шанки, цукерки, ковбаси, пиріжки, поминальні свічки, скатерки, сер­ветки. Бо біля кожної могилки – столик, на який кла­деться скатерка та серветки, а на них – паски, кра­шанки, ковбаси, сало. Усе заздалегідь нарі­зане, бо на цвинтар не можна приносити нічого гост­рого – ножів, виделок, навіть штопорів, і саме тому пляшки з вином відкорковано ще вдома.

– Христос воскрес! – кажуть люди, підходячи до мо­гилок. – Христос воскрес! – вітаються одне з одним.

І ставлять пожертви – пасочку, крашанки, цукер­ки. Потім їх заберуть циганчата та жебраки-алкого­ліки, а поки хай душі предків поласують. І наливають горілочку та вино – у чарочки, ба й на могилки кілька крапель, хай у померлих теж буде свято.

А потім миють руки – обов’язково з милом! – і почи­нають пити та закусювати, бити крашанки, вмочати у сіль розрізані вздовж огірки, пригощати одне одного – а попробуй, яку сирну паску невістка зробила – самий смак! А яку рибку чоловік впіймав! По пальцях жир тече! І згадують бабів з дідами, і розповідають емале­вим фотографіям, які у них народилися правнуки, як живуть онуки. І заразом одне одному розповідають – бо іноді так буває, що з родичами зустрічаються тільки на Проводи. Ну а як випили й закусили – старші люди ідуть на могилки до друзів та дальших родичів – бо ж у маленькому місті усі одне одному – рідня.

– Христос воскрес! – кажуть.

– Воістину воскрес!

І там знову поминають, випивають десять грамів на спомин душі. Ні, це не пиятика, хоч усі п’ють із самого ранку. І навіть даішники, які цього дня несуть поси­ле­не чергування, не зупиняють машини, попри те, що тверезих водіїв на дорозі немає. Бо даішники – теж лю­ди, і їхні діди з бабами лежать у тій самій землі. Та й водії, хоч і випивши, але не п’яні та сумирні – пропус­ка­ють пішоходів навіть поза переходами, поступаються дорогою, слухняно повзуть слідом за пішими земляками на путівцях біля цвинтарів.

Колись, і Уляна ще пам’ятала ці часи, люди напо­ми­навшись біля могилок, переносили скатертини у посадку за огорожею, попід кволі акації, і там органі­зовували велетенський спільний стіл, за яким вже не нітилися – пили-випивали, потім навіть співали. Поми­на­ли своїх, чужих, сусідських і всіх, хто лежить у зем­лі, а потім знов наливали.

Уляна в дитинстві не була задіяна у найголовнішій події Очакова, тобто у Проводах, або ж Радуниці, як її звуть північніше. Бо не мала рідних могил у цій землі – бабуся походила із Західної і, поки була жива, поми­нала рідних тільки у молитвах. Але у школі напере­додні Великодня обов’язково проводилися розмови про неприпустимість оцього варварства – бенкетування на могилах. А особливо – збирання пасок та крашанок, за­ли­шених поминальниками. Стояли скрутні дев’яності, коли люди без перебільшення не мали що їсти, а тому кожна цукерка чи пасочка була за щастя. Поми­наль­ники тоді частенько навіть не сідали за столи – так, покладуть щось на могильну плиту, постоять, опустив­ши голови, та ідуть собі додому. Згодом життя нала­годилося – і «варварство» ожило, наче нікуди й не дівалося. А тоді кладовище закінчилося – тобто не саме кладовище, а земля під нові поховання. Вона уперлася в територію курорту «Очаків» та самотній п’ятиповер­ховий будинок, мешканці якого жартівливо казали про себе «у нас на кладовищі». Що поробиш – кількість мертвих невпинно зростає, і так чи йнак вони по­чи­нають конкурувати з живими. Тоді під нові поховання виділили землю за містом, поблизу Бейкуша, і посту­пово посиденьки у посадці відійшли у небуття – адже тепер за день треба було відвідати два цвинтарі, бо новий одразу почав активно розширюватися за рахунок скорочення середньої тривалості життя.

Улянина бабуся «встигла» ще на старе кладовище, попід самий край, і з того часу Уляна стала складовою головного степового ритуалу – спочатку на могилку ходила разом із мамою, потім приїздила з Києва поїз­дом, маршруткою, попутними. Пропустила лише два роки, коли годувала малу – та й то мама казала, що уві сні приходила бабуся та запитувала, де онука та чому не поминає, як це годиться. Мертві, кажуть, є велики­ми егоїстами. Втім, як і живі.

Спершу її дратувала публічність такого прояву скор­боти. Здавалося, що люди виставляють перед усіма щось інтимне, своє, хизуються втратою чи то своєю пра­ведністю. Іще коли зранку після похорону бабусі пішли на могилку снідати, не могла місця собі знайти – як це так, ще кілька днів тому бабуся була живою, ще вчора вона лежала холодна у труні і всі плакали, а сьогодні, на свіжий горбочок кладуть їжу? Це не вміщалося у її маленькій голові, але мама не вступала у дискусії, вона робила своє і, наче течія, затягувала за собою всіх навкруги. Уляна корилася, робила як треба, як го­дить­ся, а потім вже – як звикла, як заведено, і зрозуміла, що власне це і зветься традицією. І якщо давньо­грець­кий мандрівник писав, що люди на цих землях зранку ідуть снідати на свіжі могили, а тепер, за дві тисячі років, вони роблять те саме, то це і є історія, це і є на­род. Адже саме у цьому, а не у формі черепа чи кольо­рі волосся живе генетичний зв’язок.

І поступово вона полюбила ці подорожі через пів-України задля того, щоб посидіти з годинку біля фар­бованої чорним огорожі при могилці з написом «Лі­щинська Софія Петрівна. 1918–1999». Щоб налити чарочку колишнім колегам чи сусідам бабусі та вкотре почути, що вони іще пам’ятають, як Уляну малою вози­ли у колясочці, хоч це, швидше за все, була брехня – адже усіх возять колись у колясочці, і навряд чи це так уже врізається у пам’ять. Вона не зустрічала тут своїх однокласників, які, певно, мали важливіші справи за вшанування предків, але віталася з їхніми матерями, звісно, якщо вони впізнавали її, скромну, непомітну і худеньку дівчинку, а згодом жіночку – чи мало таких у місті?

У цьому було щось одвічне, щось від моря, що оми­ває ці землі вже тисячі років, щось від вітру, що овіває їх, від степу, який розлігся на три сторони, і від вино­градників, які вкривають його до обрію. Іноді, сидячи отак біля надрізаної паски на столі, вона уявляла, що минула вже тисяча років – вперед чи назад, це не так важливо – а вітер, кволі акації та запах моря залиши­лися, а ще цвинтар, і люди на ньому, що поминають своїх предків. Колись, як розповідала сусідка, могилки не мали огорож, і столиків не мали, і тоді просто на горбочках розстеляли рушники та виставляли зверху закуски. І в цьому теж була своя правда.

Любила Уляна й дивитися у вікно автобуса, який по змозі швидко просувався розбитими чи доміру лата­ними дорогами, вдихати пахощі розквітлих абрикос та проводжати очима кладовища – прибрані та сухі там, де ще не поминали своїх, і розквітлі штучними квіт­ка­ми вінків там, де вже пом’янули, адже Радуниця у се­лах припадає на різні дні, залежно від того, як завів це місцевий піп.

Дивно, однак по смерті бабусі її начебто поєднало якоюсь невидимою ниткою зі світом мертвих, іцей світ перетворився на частину світу живих. Втім, можливо, це характерно для всіх жінок – адже саме на їхні пле­чі лягає обов’язок поминати та молитися, хоч би через те, що вони живуть довше за чоловіків, яких врешті й поминають.

Уляна якось спробувала поділитися цим відчуттям з колегою-галичанкою, але у відповідь наразилася на пов­­не нерозуміння і навіть обурення: «Як це? Їсти на мо­гилах? Пити на могилах? Це варварство!». Що ж, можливо і так. Не дарма в останні роки очаківський піп напосівся на парафіян з вимогою припинити язич­ницькі пиятики на честь померлих. Втім задля справед­ливості треба зауважити, що коли наші пра-пра-пра­щу­ри випивали за своїх пращурів на їхніх могилах, ніяких попів ще не було. А звичаєве право часто має примат перед юридичним – це Уляна вивчала ще в універ­ситеті.

Цього разу все пройшло так само, як і завжди. Уля­на ще в Києві купила барвистий, яскравий вінок, адже бабуся любила квіти та розмай кольорів. Мама дорогою бідкалася, що сусіди надто близько поставили огорожу, коли підховували свого батька, запитувала, чи не варто посунути й свою в інший бік, де була безіменна мо­гилка, без парканчика і навіть без хреста, закинута й занедбана; розповідала, яку травичку посіяла цього року – одне слово, вела звичайні, належні до події роз­мови. Настуня, яку за звичкою взяли із собою, хоч не дитяча це справа – поминати, ішла тиха, мовчазна, не­мов­би почала усвідомлювати сенс того, що відбувається.

Розклалися на столику, помили руки, пом’янули. Тоді мама взяла невеличку пасочку і поклала її на сусідню, безіменну могилку – як то робила завжди. Бо туди ніколи не приходили поминати, ані на Проводи, ані в роковини – та й як було довідатися про ті роко­ви­ни, коли жодної таблички не було, лише горбочок зле­жалої жовтуватої глини. Мама завжди поминала неві­до­мого сусіда чи то сусідку, а коли навіть і бур’яни проривала – а що ж, коли рідних не залишилося. Робо­ти не багато, а чиясь душа зрадіє.

Як ховали бабусю, мама одразу відміряла місце поруч, для себе – щоб доньці не треба було бігати на два цвинтарі. «Мамо!» – обурилася тоді Уляна, але зго­дом зрозуміла, що неминучого не обійти, тому краще до нього підготуватися. Цю філософію люди осягають тіль­ки з віком, коли вперше побачать край. Катька, київсь­ка подруга, розповідала, що її тітка точно так зали­ши­ла собі місце поруч з могилою чоловіка, і плиту постави­ла одразу на двох – з одного боку портрет чо­ловіка, а з іншого порожнє місце. А тоді знову вийшла заміж, і от нещодавно, коли помер другий чоловік, за­ли­шила собі місце на цвинтарі поруч із ним. Тепер Катька сміялася, що тітка буде жити вічно, тому що, як Буриданів віс­люк, ніколи не вирішить, де їй краще лежати – з пер­шим чи другим чоловіком, а може іще й заміж вийде, є такі жінки, що постійно одружуються.

Підходили знайомі, підходили до знайомих – усе як завжди. Уляна не пила, бо вирішила того ж дня їхати на Київ. Поки зібралися, поки поквоктали, поки виїхали. І от нарешті приїхала. Без двох коліс попід Голованівськ.

Тим часом присмерк змінився сутінками, сутінки темрявою, а фари машин перетворилися на яск­раві прожектори, що засліплюють усе живе, роблячи ніч іще темнішою. Уляна загнала Настуню назад до салону, а сама залишилася на дорозі у мар­ному сподіванні, що хтось із водіїв зглянеться на са­мотню жіночу постать край дороги та зупиниться. Але дебелі фури та спритні легковики пролітали повз неї, обдаючи вітром та бен­зиновим духом, а також байду­жістю здоров’я до немочі, презирством чоловічої касти шоферюг до жінок за кермом, які зазіхнули на одвічну монополію самців у царині механічних іграшок. Вони поспішали залишити її позаду, щоб іще раз зверхньо посміхнутися: «Ага! Сама хотіла? Навіщо лізла у чоло­вічі справи?». Ця зверхність діставала Уляну ще на роботі. Адже юрис­пруденція традиційно нале­жить сильній статі, попри те, що більшість на юридич­них факультетах ста­новлять все-таки дівчата. Чоловіки вважають закони своєю територією, пильно охороняють її від істот у спід­ницях і не втомлюються демонструвати останнім, що справа жінки – слугувати прикрасою, нянь­кою, кухо­варкою, проте аж ніяк не юристом. На­віть жінки-судді див­ляться на жінок-адвокатів з недовірою, а що вже там казати про лисих, миршавих, череватих чи засу­шених, напахчених парфумами нав­піл з тютюном служителів Феміди, які не можуть довести, що вони є людьми інак­ше, ніж принижуючи інших. Читають мо­ралі мо­лодим адвокаткам, демонст­ративно розгля­дають їх прос­то посеред процесу, чіпля­ються до кож­ного сло­ва та жес­ту. Уляні зі своєю дитя­чою фігуркою та зовсім не бойо­вою вагою доводилося весь час пока­зу­ва­ти зуби, поки нарешті засранець у мантії починав сприймати її як сторону процесу. І справді, де тут справедливість – те, чого який-небудь дженджик, єди­ною чеснотою яко­го були яйця попід джинсами, до­сягав своєю нахабною посмішкою, дівчатам доводилося за­войо­вувати кропіт­кою працею, нічним сидінням над документами та ней­мовірною концентрацією волі. І усе це починалося ще зі студентської лави.

От і зараз – ну хоч би одне чмо зупинилося! І га­ран­­тія, що більшість за кермом – чоловіки. А якщо на­віть трапиться жінка, то що їй зупинятися – хіба поох­кати разом, оце і вся користь.

Уляна так розлютилася на егоїстичних і зверхніх водіїв, які раз по раз показували їй свої задні вогні, що навіть змерзла від емоцій і вирішила зігрітися в ма­шині. Все одно ніхто не зупиняється – чого ж стовби­чити край дороги, наче тополя?

І тільки коли підійшла до дверей, раптом змети­кувала, що забулася ввімкнути аварійну сигналізацію. Оце так юрист! Оце так кропітка та наполеглива! А елементарних речей, що їх написано у правилах до­рож­нього руху, що про них багато разів попереджав інструктор, – не робить.

Їй раптом стало так прикро за себе – і за те, що забулася про аварійку, і за те, що через це так розлю­ти­лася на несправедливий світ, що тут уже попри звички і переконання реально схотілося заплакати. Але плакати не можна було – бо що Настуня подумає? Тому вона взяла себе в руки, кілька разів глибоко вдихнула, пригадала правила, видобула з багажника червоний трикутник на ніжці, віднесла на визначені 10 метрів назад, а потім натиснула на кнопку, і пово­рот­ники «Ланоса» заблимали жовтим, сигналізуючи учас­никам дорожнього руху, що водій потребує до­по­моги.

– Що, мамусю? – запитала Настя, відриваючись від іграшки на телефоні.

– Нічого. Все буде добре, – пообіцяла Уляна, не ві­рячи власним словам.

Тепер уже вона залишилася в салоні, бо, по-перше, все ще хотіла трохи зігрітися, а, по-друге, все одно, душу гризла образа на егоїстичних чоловіків, які бай­дуже проїздили поруч, не звертаючи уваги на самотню жінку при автомобілі. Ну то й що, що не було сиг­на­лізації? Врешті вони ж не сліпі і могли б зметикувати щось.

Проте коли хвилин за двадцять одна з машин рап­том заблимала правим поворотником і пригальмувала поруч, усі погані думки з Уляниної голови миттєво зник­ли. Бо це був порятунок. Хай би хто за кермом – але це вже не сам-на-сам з ніччю та колесами. Уляна смикнула ручку дверцят і хутко вибралася на дорогу.

А машина проїхала трохи вперед, зупинилася, ввімкнула аварійку (вчися, дівчинко!), і лише тоді її дверцята прочинилися, випускаючи водія назовні.

Його постать у непевному світлі дорожніх вогнів здалася кремезною, втім Уляна з висоти своїх метра шістдесяти звикла дивитися на інших знизу – вгору. Коротка куртка, така зручна за кермом, джинси, на голові кашкет. Чоловік наближався впевненим кроком, ставлячи ноги трохи ширше, ніж годиться, немовби шукаючи на землі додаткової опори. П’яний? Втім це не мало значення. Якщо тверезі не зупиняються – нехай буде п’яний.

– Добрий вєчєр! – пролунав хрипкуватий низький голос.

– Ой, щось він не дуже добрий, – щиро зізналася Уля­на. – Уявляєте, одразу два колеса пробила! І не знаю, що робити. Треба ж таке!

– Угу, – мугикнув він під носа, кинув погляд на машину, потім обійшов її з іншого боку. У темряві не розібрати було обличчя, крім того його затіняв кашкет.

– Домкрат єсть? – почулося звідти невдовзі.

– Має бути, – розвела руками Уляна. – Але там в багажнику сумки.

– Доставайтє, – чоловік пішов до своєї машини і взяв­ся копирсатись у ній.

Уляна якийсь час спостерігала за ним, поки на­решті зметикувала, що саме зараз від неї вимагається, тоді швидко зазирнула до салону по ключ від замка багажника.

– Мамо? – обізвалася з заднього сидіння Настуня.

– Нарешті хтось зупинився. Зараз нам допоможуть. Ти посидь поки що.

Замок багажника клацнув, Уляна розігнулася, і побачила, що чоловік вже стоїть поруч, тримаючи в руках якісь залізяки. Тепер, у світлі, яке падало з салону, його можна було роздивитися краще. Крупні риси були ладно підігнані одна до одної, втім, шкіра защільно обтягувала кістки і виглядала трохи завіт­ре­ною, як це буває у людей, що багато працюють на сві­жому повітрі, наприклад, у будівельників. З-під каш­кета вибивалося чорне волосся зі зрадницькими нит­ка­ми сивини, вуса теж прохопилися білим, але чо­ловік зовсім не справляв враження старого.

– Ой, пробачте, я тут… – розгубилася Уляна. – За­раз…

Вона почала безладно смикати за ручки сумки, які вщерть заповнювали багажник, заважаючи дістатися відсіку з інструментами.

– Мама тут наклала стільки… Я їй кажу, куди ж це, бо ми з дочкою удвох, а вона… – Уляна відчула, як на обличчі сама собою з’являється безпомічна запо­пад­лива посмішка, якою жінки завжди зустрічають визво­лителів, і прикусила губу. Ну що за бабські штуч­ки, справді!

– Давайтє я, – владно, але зовсім не грубо відсунув її чоловік, і одним рухом висмикнув з надр машини крайню сумку з банками. За нею ще одну, під якою відкрилася скринька з інструментом.

– Вас як звати? – запитав він, несподівано перехо­дячи на сяку-таку українську.

– Уляна, – пробелькотіла вона.

– Уляна, нам треба буде два домкрати, щоб підняти машину з двух сторон. Ви ручнік затянулі?

Уляна автоматично смикнулася з місця, але прига­дала, що гальма затягнуті від самої зупинки.

Чоловік тим часом по-хазяйськи відкрив скриньку, видобув усе, що треба, мовчки обійшов машину і присів за нею, щось ладнаючи.

Уляна трохи знітилася, бо відчула себе зайвою. Адже справа зайшла вже на стовідсотково чоловічий терен, де жінка стає безпомічною. Проте й спостерігати збоку не випадало. Тому вона опанувала себе і зробила кілька кроків вперед:

– Гм… Пробачте, я можу чимось допомогти?

Він скреготів залізяками, але почув і запитав, не обертаючись:

– У вас єсть фонарік?

– Ліхтарик?– перепитала Уляна. – Десь має бути.

– Ліхтарик, – погодився він. – Ви мене пробачте, дав­но не балакав по-українському. Бачите, я моряк, а моряки частіше по-англійському.

Моряк! Так от чому він так широко ставить ноги, а вона гадала, що п’яний. Ліхтарик в Уляниному «Лано­сі», спорядженому за всіма правилами, звісно, знай­шовся, і невдовзі вона вже приладнала його на двер­цятах, щоб освітлював місце роботи.

– Нічого, що дочка в салоні? – запитала.

– Нічого, тільки хай не пригає, – відповів він, не перериваючись.

Тепер, у жовтій плямі світла було видно, як вправ­но орудує інструментом цей чоловік. Моряки усі такі рукасті? За кілька хвилин машина вже відірвалася від землі, слухаючись гвинтів домкрату, і гума на пробитих колесах повисла лантухами. Акуратно склавши на тра­вичці викручені гвинтики, моряк смикнув на себе пе­реднє колесо, від чого машина здригнулася, але врешті таки відпустила. Ту саму процедуру він повторив і з заднім колесом, по черзі відніс обидва до своєї машини та склав до багажника. Повернувся, обтрушуючи бруд­ні руки.

– Можна ваш телефон?

– Телефон? – здивувалася Уляна.

– Ну да, бо я поїду шукать шиномонтаж, і коли шо, щоб я мог з вами поговорить.

Їй стало соромно за свою невимушену реакцію, тому запропонувала:

– Давайте краще я вас наберу, бо у вас руки… і за­пи­сати нема чим.

Він кивнув і продиктував номер. Почувши у кишені дзвоник, ще раз кивнув і повернувся до своєї машини. Але ж і скупий на слова видався рятівник!

Уляна обійшла свою Ланочку, як називала машину, коли була у доброму гуморі. Бідолашка стояла під­пер­та двома домкратами, неначе якась калічка. Це вигля­дало не надто надійно, тому Уляна не наважилася сідати до салону, а просто відкрила дверцята і взялася розповідати доньці, як їм пощастило, що серед ночі знайшовся дядько, який все так швидко зробив – не те, що буває, коли руки з одного місця ростуть. На ра­дощах навіть відламала собі шматок маминої сирної паски, що, як завжди, була неперевершеною. Вона не відзначила, скільки минуло часу, як заспівав телефон. «Мама?» – промайнуло в голові і одразу виникла ідея збрехати, що не може розмовляти за кермом, і що пе­редзвонить. Але номер був незнайомий.

– Слухаю!

– У вас запаска єсть? – суворо запитав чоловічий голос.

– Є, а що? – не зрозуміла вона.

– Харашо, – сказав голос і від’єднався.

Уляна подивися на телефон і лише тепер зме­ти­кувала, хто це міг бути.

В очікуванні проминуло ще понад півгодини. Доро­га вже зовсім спустіла, коли на обрії з’явилися вогники зустрічної машини. Наблизившись, вона стишила хід, а потім несподівано розвернулася через обидві смуги і зупинилася біла Уляниного «Ланоса». Двері відчини­лися, і з салону вийшов він, сьогоднішній рятівник. Видобув колеса з багажника і поклав їх на землю:

– Одне зробили, а вторе геть розбите. Мабуть, на яму наїхали. Запаску поставлю.

І тоді Уляна остаточно переконалася чий то був дзвоник.

– Дякую, – сказала вона.

А він уже знов порався біля домкратів. Слава Богу, Уляна згадала, що запаска у багажнику на дні, і поки він займався переднім колесом, розвантажила решту сумок, щоб звільнити доступ.

Побачивши це, чоловік задоволено гмикнув, видо­був запаску і на її місце акуратно припасував розтро­щене колесо. А Уляна по одній повернула сумки на місце.

Нарешті справу було закінчено. Рятівник склав домкрат і поклав його до багажника.

– У вас водички не буде? Руки помить.

– Буде, звісно, буде, – одразу заметушилася Уляна. Добре, що воду, яку брали на цвинтар, всю не викорис­тали, бо умивання там було суто ритуальним. Мило знайшлося тут-таки.

Уляна зливала на руки, а він милив їх, і ще раз змивав, і знову милив. Вона очей не могла відірвати від цих рук, жилавих і трохи сухуватих, але зладнаних міцно та надійно. Потім подала рушника, якого завбач­ливо видобула з бардачка.

– Спасибі, – сказав він, витираючись.

– Це я вам дякую, – Уляна зробила рух до салону, де лежала її сумочка. – Скільки…

Він подивився на неї так, що язик просто заде­рев’я­нів.

– Я ж не сервіс. Я ж просто чело… тобто людина. А люди повинні допомагати друг другу.

– Ну а бензин? Монтаж? Хоч повернути…

Він посміхнувся, і обличчя раптом втратило свою сухість:

– Я непогано заробляю. І можу собі позволить.

Уляна посміхнулася назустріч:

– Це тому що моряк?

І тут він вже відверто засміявся:

– Уляночка, моряки зараз такі люди, шо сначала будуть півдня заключать контракт на спасательні ро­бо­ти і без цього пальцем не пошевелят.

– Контракт на рятувальні роботи?

– Конєшно. А ви як думали? Бізнес.

Вона розгубилася, звісно, не від несподіваного праг­­матизму буцімто романтичної морської професії, а від того, що ще не зустрічала у своєму житті випадків такої щирої та безкорисливої допомоги.

– Ну, може, я чимось зможу вам віддячити? На­приклад, у якійсь судовій справі. Я юрист і, кажуть, непоганий.

– Юрист? – він несподівано зацікавлено звів бро­ву. – А це уже інтересно. То єсть цікаво. У мене тут проб­лемка з наніматєлєм.

– Тоді запишіть мій телефон, – Уляна зраділа, що зможе чимось віддячити цьому доброму генію.

– У мене єсть ваш телефон, – знову посміхнувся він. – Ну, щасливого путі. Акуратно їдьте, бо запаски нема.

– Дякую, – сказала вона і раптом зрозуміла, що навіть не знає, як його звати. – Пробачте, а як ваше ім’я? – запитала практично вже у спину.

– Степан, – відповів він, зупинившись. – Степан Шагута.

– Шагута? Степан?

Святослав Ліщинський ляснув по плечу неголеного молодика у вицвілому польсь­кому мундурі. Обганяючи на вузькому хіднику, той не дуже ґречно допоміг собі плечем, проте обернувся на мить, щоб буркнути «пере­прошую», і цієї миті виста­чило, щоб бути упізнаним.

Почувши власне ім’я, жовнір остаточно зупинився і теж придивився уважніше:

– Святко?

Святослав, безперечно, значно більше скидався на себе колишнього, бо цивільний одяг, чисто голене обличчя та охайна зачіска краще асоціюються зі ста­рими-добрими гімназійними часами. Репетиторство, що ним займався останнім часом Ліщинський, диктувало певні вимоги до зовнішності, аби слугувати учням зраз­ком для наслідування, а у батьків викликати довіру та симпатію.

Давні приятелі ще кілька секунд дивилися один на одного, ніби боялися помилитися, а потім обійнялися просто посеред вулиці, викликавши невдоволення меш­канців Бережан, які мусили тулитися до стін, обми­наю­чи нестриманих у проявах старої гімназійної приязні молодиків.

Не можна сказати, що набережну Золотої Липи у центрі міста було аж так зайнято транспортом, але патріархальні звички не дозволяли перехожим виходи­ти на проїжджу частину попри те, що лад у містечку істотно покоригували совіцькі солдати, які у вересні 1939 року змінили тут польських жовнєжів, а тоді й совслужащі, що з’явилися слідом у жовтні. Сірі люди, – так, не змовляючись, називали прибульців зі сходу га­личани, – а з ними і червоноармійці нахабно просту­ва­ли дорогами, неохоче відступаючи хіба під дією добір­них матюгів з кабіни вантажівки чи салону якогось з нечисленних легковиків. Місцеві ж візники оглядисто пропускали нахабних прибульців, а трапивши на жва­ву ділянку, намагалися якнайшвидше її проми­нути.

Святослав відступив на крок і уважніше оглянув старого приятеля:

– Мундуж польський?

– А... – махнув рукою той. – Щойно з полону. Здали нас німцям у Варшаві. А тоді посортували – українців на один рахунок, а поляків – на інший. Тамтих одним гамузом під Варшавою полишили. Нашу старшину – до Лукенвальде. А таких, як я, трохи потримали, тоді уне­виннили і домів. Дяка Богові, я лише капралєм був. А ти як?

– Та так, – розвів руками Святослав. – Вчився був у Львові, а тепер осьо повернувся... Точніше втік. – Він щиро засміявся.

– Зараз так і годиться, як жити хочеш. Мені теж пропонували до табору зі старшиною. Вони хотят з німцями українську армію поставити. Там у Абвері є один з наших, ротмістр Пулюй...

– А чого ми на дорозі стоїмо? – спохопився раптом Ліщинський. – У тебе ж певно, із грошима так само, як і колись?

– Ще гірше.

– То я пригощу?

За старою гімназійною звичкою хлопці, не змовляю­чись, попрямували за ріг до пекарні Недзюлки, що колись слугувала учням надійним сховком від профе­сорських очей.

Ще не так давно ці двоє були однокашниками утра­квістичного, тобто двомовного, українсько-польсь­кого відділення «Ц» бережанської гімназії. На подив усім, бурсацький махабунда Степан Шагута та міща­нин, акуратист і відмінник Святослав Ліщинський ще зі смаркунів стали великими приятелями.

Перші шість років учнівства дует був нерозлучним – разом гуляли Бережанським замком, а чи то живо­пис­ними стежками побіля Раю. Пліч-о-пліч чубилися з польськими бурсаками-однокашниками. Спільно захо­пи­лися, як тут казали, «копаним м’ячем» – записалися до української футбольної команди «Лисоня», де на початках подавали м’ячі та доглядали поле, за яке пра­вив шмат левади обіч дороги на Потутори, виділений патріотичною сільською громадою – а хіба ми гірші за ляхів? Знов-таки билися з однолітками – уболівальни­ками польських «Гарцежа» чи «Стшельца». На поле вийшли, коли «Лисоня» вже грала у новоство­реній Лізі Східних областей – Святослав став у воро­тях, а Степан обійняв позицію на правому фланзі атаки.

Коли обом виповнилося по шістнадцять, захоплення футболом відсунув значно нагальніший і знов-таки спільний інтерес – хлопці почали вчащати до парку над Золотою Липою, де шпацірували юні бережанські пан­ночки. Однак напередодні переходу у старші – ліцейні – класи сталася катастрофа: ім’я Степана знайшли у вилучених під час ревізії бурси списках «Пласту». Це був самісінький розпал пацифікації, коли гімназистам дозволялося бути лише польськими гарцежами, і аж ніяк не українськими пластунами. Треба сказати, що по забороні «Пласту» гімна­зис­ти-українці не кинули звички триматися купи і актив­но організовувати власне позагімназійне життя. Тільки тепер це мало присмак конспірації. Спортивне товариство «Сокіл» правило за офіційне прикриття, і саме під приводом оздоровчих прогулянок гімназисти ризикували виходити до гори Лисоні, щоб упорядкувати могили та вшанувати за­гиблих січових стрільців. І раптом виявилося, що Сте­пан у цій справі зайшов значно далі за приятеля і потайки вступив до забороненого «Пласту».

Цілком можливо, що хлопцю усе б минулося нещи­рим каяттям та невеликим гімназійним покаранням, але під час переслуху в кабінеті директора він тихцем вкрав зі столу той самий злощасний пластівський спи­сок з двома десятками прізвищ гімназистів-українців, і поки цензор із поліціянтами шукали зниклу папір­чину, швидко запхав її до рота та й ковтнув. Коли ж пере­слух повели далі, навідріз відмовився видавати товари­шів, посилаючись не на кого іншого, як на свя­того Яна Непомуцького, що числився покровителем гімназії.

– А що, – нахабно промовляв Шагута. – Він не ви­дав таїну сповіді королеви навіть під тортурами. А це – таїна моїх товаришів.

Адміністрацію гімназії смілива аналогія розлютила до нестями. Тим більше, що вона була підкріплена підозрілою втратою цінного доказу – списку «Пласту». Не допомогло навіть заступництво отця Филимона Побігушки – українського професора-катехіта, який традиційно витягав земляків з халеп. До річки, як свя­того Яна, хлопця звісно не вкинули, але у річному атестаті зі справованія, тобто поведінки, красувався напис: «неодповєднє зе взґлендуф пщеціфпаньствовей дзяльностці» – не що інше, як пряме звинувачення у анти­державних вчинках. І тому, коли більшість одно­кашників перейшли до сьомого класу і почали урочисто зватися студентами, Степан змушений був повернутися до свого рідного Пліхова, працювати у батьковому гос­подарстві в очікуванні на дозвіл Міністерства освіти відновити навчання десь на інших теренах. А як не дочекався, мав стати жовнєжем – піти за призовом до польської армії.

Святославові роки навчання у ліцеї теж не минули легко. Помер батько, колишній сотник армії УНР, який вижив був у Першому зимовому поході, однак наслідки отриманих ран, застуди і тифу за півтора десятки років наздогнали-таки старого вояка. Якби не допомога батькових друзів-ветеранів, довелося б і собі простувати до війська – мати б нізащо не змогла оплатити навіть половинного сирітського внеску за навчання.

Тому й подальша доля хлопця також скеро­вува­лася міцними руками батькових колег-комбатантів. А найбільше одного з них – колишнього отамана Українсь­кої Галицької армії Петра Стасюка.

У Великій війні капітан австрійської артилерії Стасюк з одного боку фронту та російський сапер штабс-капітан Ліщинський з іншого згідно з присягою чесно проливали кров, воюючи один проти одного. Потім у Галицькій армії та Запорізькій групі армії УНР кожен по-своєму служив соборній Українській державі. Ну а згодом, попри спільного ворога, їхні воєнні дороги знову розійшлися – отаман Української Галицької армії Стасюк у союзі з російським монархістом Дєнікіним воював проти більшовиків на Півдні, а сотник Першого Запорізького корпусу Ліщинський спільно з військом маршалека Пілсудськєґо боронив від червоних Поль­щу – робив Диво на Віслі.

Познайомилися ж майбутні друзі вже по закінчен­ні буремних воєнних років у Домб’є – таборі для військо­вополонених під Краковом. Як чесні й переко­нані офіцери кожен своєї української армії, спочатку вони люто сперечалися: хто насправді завинив у розри­ві історичної злуки західних та східних земель. Затятий галичанин Стасюк у всьому звинувачував Петлюру, який «знюхався був з поляками». Наддніпрянець же Ліщинський відповідальність покладав цілком на ко­ман­дувача УГА Тарнавського, що підписав мир із Дєні­кіним.

Можливо навіть, що саме ці суперечки і зблизили чоловіків, бо кожен відчував – співрозмовник у дечому все-таки має рацію. Крім того зрозуміти одне одного їм все-таки було легше, ніж інших в’язнів Домб’є – само­дер­жавницьких ветеранів-дєнікінців, а чи вояків екзо­тичного військового утворення – ЧУГА, тобто Чер­воної Української Галицької армії.

Хоч би як воно було, але звільнившись 1923 року, колишні в’язні не втратили контакту. Обидва щасливо знайшли загублені у воєнній веремії родини – Лі­щинський у Бережанах, а Стасюк – у рідному Львові. Обидвох здивовано-відчужено зустріли діти, що їх бать­ки покинули колись немовлятами, одного – син Свя­тослав, а другого – донька Софія. І табірна дружба, що скріплялася сусідством сінників, отримала додаткову опору – тепер обидва вони перетворилися на батьків, які передусім відповідають за майбутнє родин, і го­ловне – дітей. Це не означало, що військова справа відійшла у минуле. Вони підтримували міцні зв’язки зі своїми колегами – такими, як самі, українськими ком­батантами. І невдовзі ці зв’язки переросли в Українсь­ку військову організацію – товариство ветеранів, які не бажали залишатися лише ветеранами. А проте родини, що у часи війни були для кожного глибоким запіллям, тепер посідали у житті обох значне, коли не сказати чільне, місце.

Отаман Стасюк трошки заздрив своєму табірному товаришу, бо той мав сина, мав кому передати свої світ­лі мрії та суворий обов’язок – доробити те, що батькові не судилося. Донька Стасюка гірше впису­ва­лася у війсь­кову династійну картину. Але діти радо спілкува­лися під час взаємних сімейних відвідин, і коли Лі­щинський-старший помер, а сказати точніше, усе-таки загинув від отриманих на війні ран, отаманові довелося взяти під опіку осиротілого Святослава та врешті пе­ревезти його до міста Лева. Львівська полі­техніка отри­ма­ла здібного студента, а дитяча дружба Святослава та Софії – нову перспективу, якій всіляко сприяли батьки. Юнацька закоханість, а далі – шлюб, спричинений близь­кістю душ і тіл, нестримним молодим темпераментом, і не виключено, що й вагітністю.

Хтозна, чи це сталося до весілля, а чи просто, як велить звичай, під час, але Софія наче навмисно про людські очі, день у день за дев’ять місяців по шлюбі роз­ро­дилася чарівною, на думку батьків, а насправді чер­воною, зморшкуватою та крикливою, як усі немов­ля­та, дівчинкою.

– Тож я тепер – батько, – похвалився Святослав ста­рому приятелю, завершивши коротку оповідь про своє життя.

Вони сиділи у своєму улюбленому дальньому кутку пекарні, зовсім як у гімназійні роки. Знедавна тут ста­ли подавати польську вудку, а коли старі запаси за­кін­чилися, то й власного виробництва бімбер – адже но­вітні господарі міста, більшовики, не розуміли, на­віщо потрібні кав’ярні, у яких не «відпускають» спирт­ного.

– Як назвав? – підняв чарку Степан.

– Марічкою.

– То сто лят!

Хлопці хильнули.

– Сумно, що батько не дожив. Так і не встиг стати дідом.

– Мій теж, – похнюпився Степан.

– Та ти що!

– Поляки замордували. У травні. Кажуть, це вони через Карпатську Україну сказилися.

– Правду кажуть. Коли вни почули, що в Закар­патті оголосили Україну, то просто подуріли. Вікна били, де українці живуть. До бурси гранату кинули.

– Вар’яти... – зітхнув Степан. – А у нас приїхали до села, прив’язали батька до стовпа і забили буками. Це неня мі писали були.

– За що? – спитав Святослав, хоча й знав, що під час погромів поляки не потребували окремих причин для насильства.

– Батько відмовилися бити священика. Ти ж знаєш оце їхнє, коли змушували наших бити одне одного.

– Ендеки?

– А хто ж їх знає? Пся косць! Мене з війська навіть попрощатися не відпустили були. У травні, пам’ятаєш, коли гадали, що Німеччина от-от посуне? Нас без від­пусток місяць тримали.

Здавалося, відтоді минула ціла вічність, а насп­рав­ді – лише півроку, як з’явився перший поголос про швидкий німецький напад, перша паніка і перші ка­равани втікачів до південного кордону.

– Співчуваю.

– Нічого. Я їм, курва, знаю, що зроблю.

Хлопці одночасно хильнули, не цокаючись.

– Не картайся. Буде їм. Буде, – зауважив Свято­слав, заївши запашний міцний бімбер куснем фірмової недзюлкової пляцки, яка не втратила ще традиційного смаку і якості. – Совіти за поляків вже аж як беруться. Ти б бачив, як у Львівській опері київський театр да­вав «Богдана Хмельницького». То я тобі кажу, що коли Богдан на сцені порвав польський прапор, увесь зал підхопився і загорлав: «Слава!».

– Я в то не вірю.

– Слово гонору! Сам бачив.

– Та я не за те, – Степан поклав руку на зап’ясток старовинного приятеля. – Як вони за поляків зара бе­руться, так само за українців завтра візьмуться.

– Так вони ж самі українці.

– Хто? Оці сірі? Які вони тобі українці?!

Святослав примирливо схилився до друга:

– А не скажи. Маємо одного такого зі сходу. Брат у третіх. По мамі. У нашій гімназії тепер служить про­відником цього їхнього комсомолу. Комсорг, чи як воно зветься.

– Теж у чоботах?

– Аякже. Вони хоч із плащем, а хоч із фраком, а все у чоботах, – Святослав посміхнувся, бо це військове чи просто селянське, але завжди недоречне взуття совслужащих викликало загальне кепкування. – Зате новий директор гімназії ходить у мештах. Щоправда з галіфе. А згори кальоші. І папахою прикрито.

Тепер уже засміявся й Степан.

– Справді?

– Сам бачив. Він в кальошах і на вулиці, і в гім­назії, і напевне, вдома, спати лягає. А знаєш чому?

Степан знизав плечима. Нові господарі поводилися настільки по-чудернацькому, що можна було повірити у будь-яку історію.

– Бо на мештах підошви катма! Десь поцупив без підошви, от і ходить тепер весь час у кальошах.

– Та ну!

– Оце тобі й ну! Мені Павло розповів, ну, цей мій родич зі сходу, комсомоліст.

Хлопці пирснули в кулаки, за старою гімназійною звичкою намагаючись не привертати до себе зайвої уваги.

– А що іще каже твій родич?

– Обіцяв, що усіх польських професорів звільнять. Щоб лишилися тільки українські.

– Незлецьки було б.

Національна політика більшовиків з Великої Украї­ни припала до смаку багатьом галичанам, пригні­ченим агресивним польським шовінізмом. Дехто із захоп­лен­ням та цілком безкарно розоряв тепер спорожнілі ма­га­зини та інші польські заклади, господарі яких ки­нулися були втікати від війни. І усі без винятку за­любки фотографувалися на тлі формених поліційних шоломів, які купками було складено побіля колишніх комісаріатів.

– А відділення «Б»? – поцікавився Степан.

У цьому відділенні гімназії навчалися євреї.

– Так а їм що? Українською вчитимуться. Вони те­пер першими на всіх перехрестях кричать «Хай живе Україна!».

– І правильно роблять, – зауважив Степан. – Тим, що тут, дуже пощастило. Ти чув, що з жидами роблять у німецькій зоні? Хто їх там захистить?

– А тут?

– А кому вони тут тра? Сталін з Гітлером проти по­ляків домовилися, а не проти жидів. Українців з ні­ме­цької сторони сюди перевозять. Німців – туди. Поло­нених наших відпускають – зі мною ще півтора десятки рядових приїхало. Бо ж прапори червоні що в тих, що в тих. Паради спільні. Дружать, одне слово. Але жидів німцям ніц не віддають, бо ті комуністи – самі жиди.

– То що ти собі далі думаєш? – запитав Святослав після паузи.

Хлопець у відповідь знизав плечима.

– А що маю думати?.. Додому поїду. До нашого Пліхова у них руки ще не скоро дойдут. З мамою ґаз­дуватиму. Обійстю ґазди треба. Батько файно ґаз­ду­вали.

Це було правдою. Шагута-старший був заможним селянином: регулярно платив повний внесок синові за навчання і навіть на бурсу давав грошима, у той час, коли більшість розраховувалися харчами. З цих харчів на кухні готували їжу для бурсаків, але платити кухо­варкам також з чогось треба було, та й за дрова взим­ку, тому Шагути були у пошані.

Проте заможний батько сина грішми не розбе­щу­вав. Тримав у суворості, яку гімназійні перекази пояс­нювали смішною історією цілком у дусі вигадливого Сте­пана.

Колись малого ще Шагуту за чергові «подвиги» виг­нали з уроків, наказавши повертатися лише з батьком і лише до директорського кабінету. Наляканий немину­чою розправою, хлопець кілька днів непомітно зникав з колони бурсаків, яка виходила до гімназії, і цілий день вештався десь поза школою. А тоді зметикував за пару злотих намовити якогось селянина з ярмарку зіграти роль свого батька, і з ним заявився до директора. Се­лянин уважно слухав і дуже переконливо удавав бать­ківсь­кий гнів – напевно, й сам мав вдома подібного йолопа. Врешті ж настільки вжився у ролю, що вхопив хлопця за комір і пообіцяв дати йому чортів, щоб вік пам’ятав. Переляканий директор навіть заступився був за учня: «То єще дзецко. Он сє поправі». Справа просу­валася до щасливого фіналу. Аж тут відчинилися двері, і на порозі з’явився справжній Шагута-батько, який напередодні отримав листа з гімназійної канцелярії та приїхав розібратися, що ж такого накоїв його син.

Найманий селянин першим чкурнув з кабінету, не чекаючи на з’ясування. За ним під регіт директора і Шагути-старшого зробив ноги Степан. Врешті пригода закруглилася лише чотирма годинами карцеру – при­му­со­вого навчання у неділю, однак на додачу довічним урізанням грошового забезпечення з боку батька, якого не дуже потішило те, що його за його ж гроші нама­галися замінити першим-ліпшим дядьком з базару.

– До Пліхова, кажеш, збираєшся? А наші кажуть, що українці мають скористатися моментом. Тра брати до рук школи, гімназії, театри...

– От ти й бери, – Степан поплескав однокашника по плечу. – Візьми до рук, наприклад, нашу гімназію. Чи хоч би кальоші директора. – Він усміхнувся власно­му жартові. – А я візьмуся до мотики. Якось воно більш до снаги. Я вже армію до рук брав. Вистачить. Відпо­чину від війни і заразом подивлюся, куди воно все про­сувається. З цими сірими, знаєш, краще поки зайво­го до себе не брати. Ані до рук, ані на шию.

Дзвіночок над дверима пекарні задзеленчав, і спів­розмовники мимохіть озирнулися. На порозі стояв мо­лодий чорнявий хлопець у сірому цивільному плащі, з-під якого визирали військові чоботи.

Степан іронічно підняв брову:

– Ще один.

Святослав махнув прибулому рукою. Бо це – про вовка промовка – був його згаданий у розмові брат у третіх, комсорг Павло Соколенко. Критися від нього – зай­вий клопіт, та ще й може незручність вийти. А так, дивися, й розкаже якусь свіжу новину, їм там у комсо­молі видніше.

Павло якось незграбно, боком просунувся до столи­ка гімназійних приятелів.

– Привіт, – сказав він, знічено посміхнувшись. – А я вас ще з вулиці побачив, так бігом збігав до школи, і, думаю, посиджу хвилинку з вами.

– Це Павло, – відрекомендував Святослав родича. – Він приїхав...

– З Харкова, – поквапився той, ніби боявся якоїсь непоправної помилки.

– Шагута, – підвівся зі стільця Степан і простягнув руку. – Степан.

– Соколенко.

Хлопці потиснули руки, і Святослав гостинно відсу­нув стільця:

– Запрошуємо до товариства.

– Спасибі.

Новоприбулий, не знімаючи плаща, вмостився за столом.

– Поможіть мені зробити заказ, – попрохав він одразу. – Я ж по-поляцькому, як баран. Не можу пой­ня­ти всі ці «кше» і «пше». Дивлюся тільки.

– А що ти будеш?

– Булочку з маком, – тицьнув він пальцем у віт­рину. – Ну і це, як його... фі-лі-жанку кави.

Хлопці розсміялися незлостиво.

Вони були ровесниками, ці троє: один – польський фронтовик у вицвілій польовій формі, другий – га­лицький інтелігент у костюмі-двійці з туго затягнутою краваткою, а третій – типовий «сірий» совслужащий у плащі та цивільних брюках, заправлених у халяви чо­біт. Ба навіть більше. Якщо придивитися, вони були навіть дещо схожі – усі троє коротко стрижені, з ви­лицюватими обличчями, сухорляві через не надто ситі часи. Не брати, звісно, але...

– Павло – син маминої сестри у других. З Полтав­щини.

– Як це ти сказав? У других? – перепитав Павло.

– У других – це кузен, – пояснив тактовний Свято­слав. – Двоюрідний. Твоя мама моїй – у других, а я тобі – вже у третіх.

– Це троюрідний виходить? Смішно тут у вас. Вроді й по-українському, а якось чудно.

– У нас так. У нас смішно, – хлопці глузливо пере­зирнулися.

Тим часом господарка принесла каву з булкою – най­більшою з тих, що були на вітрині. Вона вже вив­чила смаки сірих людей.

– Проше’ пана.

– Спасибі.

– Дзенькуємі, – ґречно повторив Святослав.

– І скажи їй, що я рублями платити буду. Мені оклад рублями видають.

Але пояснювати не довелося.

– Розуміє’. Пан ма рублі. Без ружніци. Як пан зехче. – Після першого негативного, а часто й небез­печ­ного досвіду, господарі обслуговували совіцьких служ­бовців дуже запопадливо.

Павло одразу ж відкусив велетенський шмат булки і заходився жувати, заплющивши очі від задоволення. Потім запив великим ковтком кави. Хлопці знову пе­резирнулися.

– Булки у вас ловко печуть. Аж вдержатися не мо­жу, – сказавши це, він чомусь озирнувся на двері і стишив голос. – І вобще мені нравиться. Як за граніцей. Тут на углу в магазині машинкою ковбасу різали. Так тонко виходило, як папіросна бумага. Дуже ловко. А воєнні викинули цю машинку. Кажуть, совєцкім людям так тонко різать не нада. А я так думаю, що у Харкові хай товсто ріжуть, а тут тонко. Це ж інтересніше, коли у всіх по-різному.

– А ти з самого Харкова? – уточнив Степан. Його відверто розважала безпосередність співрозмовника.

– Нє. Тільки інститут закончив. Народної освіти. Я вчитель української мови.

– Чого-чого учитель? – здивовано звів брови Сте­пан.

– Мови. Української. – Він знову запхав до рота чималий кавалок булки і заходився жувати, не при­пи­няючи говорити, від чого за кожним словом у роті щось квакало, немов у жаби. – Але мене сюди прислали по комсомольській лінії. Ну і піонерів треба під шефство брати. Общественна робота з молодью.

Святославові було незручно перед гімназійним дру­гом за такого родича, проте водночас самого тягнуло на сміх, тому, аби стримати емоцію, він підпер підборіддя рукою.

– Це щось на кшталт заступника вчителя?

– Заступник? – перепитав Павло здивовано. – У на­ших вчителів не буває заступників. Я буду органі­зо­вувати комсомольські та піонерські ячейки. Ну, зма­гання там всякі. Воєнне діло вивчать.

– Це як у нас «Пласт»?

– Нє, «Пласт» – це у поляків. А у нас на Україні – піонери і комсомол. – І він знову взявся до булки.

Хлопці перезирнулися.

– «Пласт» – це українська організація, – обережно зауважив Святослав. – Це «Гарцеж» – польський.

– Ти про польський «Пласт» ліпше нікому не кажи, – помітно стримуючи погрозливі інтонації, порадив Сте­пан. – Бо набити можуть.

– Ну нехай, нехай український... Чого ви? – з пов­ним ротом примирливо пробубонів комсорг. – Українсь­кий, але буржуазний. А наш комсомол – проле­тарсь­кий.

Святослав попід столом торкнувся коліна свого приятеля, намагаючись у такий спосіб запобігти сварці. Він і сам не встигав дивуватись якійсь дикій наївності свого комсомольського родича.

Гість зі сходу з’явився у родині два тижні тому – просто постукав у двері і зайшов. Він привіз вітання від тітки у других, сестри Святославової мами. До прибу­лого у родині поставилися, як до свого – виділили по­мешкання і запрошували до столу. Павло виявився доб­рим хлопцем, проте погані звички, які демонстрував із першої хвилини, різко розділили сім’ю у ставленні до нього.

Софія, вихована у порядній львівській родині, на­магалася відсісти на протилежний бік обіднього столу, щоб триматися якнайдалі від широко розставлених Павлових ліктів – під час їжі хлопець нахилявся впе­ред, немов збирався вхопити ротом просто з тарілки, а ложкою та виделкою вправлявся із таким брязкотом, що усі за столом здригалися, побоюючись, що посуд не витримає та розколеться. Позаочі Софія називала таку поведінку правдивим свинством.

Святославова ж мати навпаки – всіляко захищала небожа і виправдовувала: ну звідки ж сільському хлоп­цеві було набратися пристойних манер? Тим більше у більшовицькому Харкові. Там же порядних людей зро­ду-ві­ку не було! Сама родом зі Слобожанщини, вона не могла пробачити східній столиці, що та першою з усієї України зійшла на комуністичні пси.

Святослав же лишався до прибульця нейтральним, як це й годиться чоловікові. Частенько спілкувався на різноманітні побутові теми, але на відвертість не викли­кав і сам тримав дистанцію.

– Так ти ж сам ніби не з пролетарів? – якось на­півжартома зауважив він. – Ти ж із селян.

– З трудового селянства, – завчено, однак чомусь напружено відповів Павло. – Після рабфаку тримаю про­летарську позицію.

– Але все одно, батьки ж у селі? – підхопив охочий до суперечок Степан.

– Померли батьки, – глухо відповів хлопець. – З голоду померли. У тридцять третьому.

– Перепрошую, – Степанові довелося опустити очі.

Саме через це Святославова мати так жаліла не­божа. Осиротів він уже в місті, куди батько відправив його, купивши направлення до рабфаку у секретаря сільради за дві пухові подушки та перину. Саме це вря­тувало хлопця від страшної смерті. Щоправда лише його самого. Село вимерло до ноги, а разом з ним бать­ки та молодші сестра з двома братами.

Новоявлений небіж називав свою бережанську тіт­ку «тьотя Маша» і не раз, залишившись з нею наодинці, розповідав те, що нікому іншому виповісти не міг. Мама ж ділилася інформацією лише із сином, залишаючи невістку поза колом утаємничених.

– Та нічого, – стримано зауважив тоді Павло. – Шість год уже. Я привик.

Зараз Святослав дивився, як слобожанський родич закидає до рота останній шмат булки і, задерши високо голову, виливає у себе залишки кави разом із гущиною – усе до краплі.

– Може, тобі бімбера чарочку замовити? – за­про­по­нував він.

– Бімбера?

– Ну, самогону.

– А! Давай.

Поки замовляли на всіх міцний польський бімбер, Степан здивовано спостерігав, як харків’янин, покін­чив­ши з булочкою, спочатку ретельно підібрав з тарі­лочки усі хлібні крихти, а потім змів усе, що розси­па­лося по столу, у жменю і одним рухом відправив до рота.

Звісно, на Галичині чули про організований біль­шовиками голод. Після того, як Микола Лемик на знак протесту застрелив совіцького консула, інформацію про виморених українців не змогли іґнорувати навіть поль­сь­­кі газети. Але зараз Степан не міг для себе ви­рішити, чим зумовлена така дивна поведінка нового знайомого – наслідками голоду, а чи просто свинським більшо­виць­ким вихованням. І те, й те здавалося одна­ково імо­вір­ним.

– За знайомство? – запропонував Святослав, під­німаючи чарку.

– Давай, – погодився Павло.

– Аби с ми були дужі, аби с багато літ прожили, – додав Степан.

Усі дружно випили. А коли поставили чарки, рап­том звернули увагу, що просто поруч зі столиком стоїть людина. У кошлатій папасі на голові, галіфе та світлих мештах з кальошами, а ще й у куртці – попри те, що знаходився у приміщенні.

Побачивши несподіваного гостя, Павло змінився на обличчі і похапцем підскочив зі стільця.

– Драстуйте, Михайло Захарич… ми тут… цеє…

Чоловік суворо насупив брови, уважно розгля­даю­чи компанію.

Під цим поглядом Ліщинський раптом відчув себе гімназистом, застуканим поза клясою або ж за сабо­тажем польського державного свята. Підсвідомо захо­тілося заховати обличчя, але подібна поведінка вигля­да­ла б смішною для дорослого дядька, батька малень­кої донечки та чоловіка красуні-дружини, тому Свято­слав спокійно подивився на прибулого.

– Знайомі? – низьким хрипким голосом запитав директор гімназії, а це був саме він.

– Д-да... То єсть ні, – невідомо чому почав виправ­лятися Павло.

– Поляки? – вказав директор на формену куртку Шагути.

– Н-ні. Українці... – Тут комсорг раптом знайшов­ся. – Молодіжний актив збираю. Комсомольську ячейку організовувати будемо.

Святослав зі Степаном перезирнулися, а директор задоволено покивав головою:

– Ячейку? Це добре. Ну, занімайтесь, – і крутнувся на підборах, а точніше, на кальошах, бо підборів його мешти не мали. – Докладеш про свої успіхи, – сказав він, рушаючи до виходу.

Павло супроводив начальственну постать очима і прошепотів:

– Це я, щоб не було зайвих підозрів.

– Та не кремпуй си, – по-приятельськи поплескав нового знайомого по руці Степан. – Ми розуміємо.

– Розуміємо, – повторив за ним Святослав, хоч на­справді нічого не розумів. Настали нові й цілком непев­ні часи.

1