Українська трилогія Том 1 Очерети (Електронна книга) 248324

«Українська трилогія» Юзефа Лободовського: «Очерети» (Komysze), «У станиці» (W stanicy) і «Зворотний шлях» (Droga powrotna).

Від видавця, Розділи І-ХХVIII

Стась прокинувся з відчуттям дивного страху — щось сталося. Якийсь час він лежав на спині, ще не зовсім продерши очі від сну й безглуздо вдивляючись у сонячного зайчика, що танцював на біленій, потрісканій стіні. Він то заскоче на круп коня, що кидається з князем Юзефом до річки Вайсе-Ельстер, то пересунеться до чорного розп’яття. Тоді ставала видною дещо темніша прямокутна пляма погано замаскованого сховку. «Варто побілити ще раз», — ліниво подумав Стась і раптом, уже цілком пробуджений, усвідомив, що сталося. «Стрілянина вщухла», — буркнув він і вискочив з ліжка. Ранок ще був прохолодний, але сонце вже починало припікати. Як завжди, коли хлопець опускав відро у криницю, Розбишака кинувся йому з радісним гарчанням до рук. За плотом Тонька поїла пару гнідих коней.

— Що? Набридла їм стрілянина? — кинув Стась замість привітання.

— Бога в них немає, проклятущих. Мало їм людей погинуло в ці дні! Побачиш, скільки їх звезуть зі станиць.

— А ти що, боїшся, що коли стількох хлопців повбивали, ти собі чоловіка не знайдеш?

— Утри собі шмарклі, жовторотику! — весело відповіла Тонька.

Щоденні суперечки через пліт належали до освяченого сусідського ритуалу. Тонька мала дев’ятнадцять років і типову кубанську красу, вирощену на пшениці та кавунах. Вона могла однією рукою завдати собі на спину п’ятипудовий мішок борошна, а коли йшла вулицею, старий Васильчук, що цілими днями грівся на лавиці, кричав осавульським басом: «Обережно, бо хати трясуться…» За нею також бігала вся околиця, але Тонька вперлася, що без триразового обходу попа з короною над головою ні з ким у ліжко не ляже. Охочих до женячки також не бракувало, а що ж удієш, коли батько, хоч і візник, що вельми високо цінує своє походження з давніх станичників, перебирав залицяльниками, наче стиглими динями. І той поганий, і той недобрий. Він дав Тоньці порядне виховання, вона вміє читати й писати і навіть знає дві перші арифметичні дії. У її дівочій кімнатці стояло справжнє «трюмо»], привезене ще перед революцією з Єкатєрінодара, а в найбільшому покої будинку на втоптаній на камінь глиняній долівці лежав перський килим і стояло піаніно із золоченою лірою. Ніхто ніколи не чув, як Тонька грає на піаніно. «Навіщо тоді це одоробло, якщо й так ніхто на ньому не грає?» — розпитували сусіди. Іванченко приминав жовтим палюхом пригаслий тютюн, випускав клуб диму й афористично промовляв: «То й що, коли не грає! Прийде якийсь шляхтич або дідич, побачить піаніно і скаже: — Ого! Це якась освічена панна! — і забере мою Тоньку каретою до церкви».