Видавництво «Крок» та Інститут літератури мають приємність презентувати читачеві друге польське видання «Української трилогії» Юзефа Лободовського. «Очерети» (Komysze), «У станиці» (W stanicy) і «Зворотний шлях» (Droga powrotna) уперше вийшли друком у Лондоні в 1960-х роках. У Польщі їх не видавали аж до 2018 року, та й те видання вже практично на ринку недоступне. Незначний наклад швидко розійшовся. Звідки ж така тривала відсутність автора на батьківщині?
Юзеф Лободовський – це постать, яка викликала емоції. Молодий і гнівний поет був богемним ватажком – спочатку в Любліні, а потім у Варшаві – і запам’ятався неприборканим забіякою. Перед Другою світовою війною він був редактором лівих «пролетарських» часописів. Лободовський залишався під впливом революційних ідей, також демонстрував їх у своїй поезії та сповненій темпераменту публіцистиці. Однак реальність відносно швидко перевірила істинність пристрасно сповідуваних поглядів...
«Українська трилогія» Юзефа Лободовського: «Очерети» (Komysze), «У станиці» (W stanicy) і «Зворотний шлях» (Droga powrotna).
Від видавця, Розділи І-ХХVIII
Стась прокинувся з відчуттям дивного страху — щось сталося. Якийсь час він лежав на спині, ще не зовсім продерши очі від сну й безглуздо вдивляючись у сонячного зайчика, що танцював на біленій, потрісканій стіні. Він то заскоче на круп коня, що кидається з князем Юзефом до річки Вайсе-Ельстер, то пересунеться до чорного розп’яття. Тоді ставала видною дещо темніша прямокутна пляма погано замаскованого сховку. «Варто побілити ще раз», — ліниво подумав Стась і раптом, уже цілком пробуджений, усвідомив, що сталося. «Стрілянина вщухла», — буркнув він і вискочив з ліжка. Ранок ще був прохолодний, але сонце вже починало припікати. Як завжди, коли хлопець опускав відро у криницю, Розбишака кинувся йому з радісним гарчанням до рук. За плотом Тонька поїла пару гнідих коней.
— Що? Набридла їм стрілянина? — кинув Стась замість привітання.
— Бога в них немає, проклятущих. Мало їм людей погинуло в ці дні! Побачиш, скільки їх звезуть зі станиць.
— А ти що, боїшся, що коли стількох хлопців повбивали, ти собі чоловіка не знайдеш?
— Утри собі шмарклі, жовторотику! — весело відповіла Тонька.
Щоденні суперечки через пліт належали до освяченого сусідського ритуалу. Тонька мала дев’ятнадцять років і типову кубанську красу, вирощену на пшениці та кавунах. Вона могла однією рукою завдати собі на спину п’ятипудовий мішок борошна, а коли йшла вулицею, старий Васильчук, що цілими днями грівся на лавиці, кричав осавульським басом: «Обережно, бо хати трясуться…» За нею також бігала вся околиця, але Тонька вперлася, що без триразового обходу попа з короною над головою ні з ким у ліжко не ляже. Охочих до женячки також не бракувало, а що ж удієш, коли батько, хоч і візник, що вельми високо цінує своє походження з давніх станичників, перебирав залицяльниками, наче стиглими динями. І той поганий, і той недобрий. Він дав Тоньці порядне виховання, вона вміє читати й писати і навіть знає дві перші арифметичні дії. У її дівочій кімнатці стояло справжнє «трюмо»], привезене ще перед революцією з Єкатєрінодара, а в найбільшому покої будинку на втоптаній на камінь глиняній долівці лежав перський килим і стояло піаніно із золоченою лірою. Ніхто ніколи не чув, як Тонька грає на піаніно. «Навіщо тоді це одоробло, якщо й так ніхто на ньому не грає?» — розпитували сусіди. Іванченко приминав жовтим палюхом пригаслий тютюн, випускав клуб диму й афористично промовляв: «То й що, коли не грає! Прийде якийсь шляхтич або дідич, побачить піаніно і скаже: — Ого! Це якась освічена панна! — і забере мою Тоньку каретою до церкви».
Відгуки про Українська трилогія Том 1 Очерети (Електронна книга)