Зміст
Втеча як мета, безвідповідальність як принцип, нечесане волосся як датчик «свій-чужий» – такими були наші гіпі. Якщо не рахувати дисидентів, вони були першими вільними людьми в тій невільній країні за п’ять хвилин до її скону. Вони могли ходити на роботу вряди-годи, мати родину, мешкати в стандартній квартирі, а все одно бути ідейними «піплами»: цінували свободу, сповідували пофігізм і були готові в будь-яку мить вирушити назустріч пригодам без копійки в кишені.
Фрагмент
Хроніки свободи й розп*****ства
Це було весело.
Зрозуміло, що епопея про Нашого Хлопчика – ніяк не документальні хроніки, але прототипи героїв і прообрази пригод, наскільки мені відомо, більш-менш документальні. Був такий шар життя в нашій недавній історії.
Радянські гіпі безумовно вторинні відносно тих, оригінальних, з Берклі та Вудстоку, й протест їхній був зовсім інший: не проти «одноповерхової Америки» з її лицемірством, протестантською етикою та звичкою надавати «інтернаціональну допомогу» всіляким покидькам, а проти парткому, «морального кодексу будівника комунізму», «...в СССР сєкса нєт» і решти совкової підлості й нудьги. Методи протесту теж трохи відрізнялися: ніяких демонстрацій проти війни (бо негайно пов’яжуть), ніяких багатотисячних рок-концертів (бо хто ж їм дозволить), суцільне тобі непротивлення злу насильством, праця тільки коли припече, а ще багато музики, багато дешевого алкоголю, повна розкутість у міжстатевих стосунках, подекуди легкі наркотики (якщо вийде знайти), по можливості подорожі заради подорожей, тотальне безгрошів’я, глибокий філософський пофігізм і здатність радіти життю заради самого життя.
Хоча перші гіпові ворушіння почалися в нас ще у 70-ті, по-справжньому рух розквітнув тільки з середини 80-х, коли ослабла залізна хватка в Совка, коли припинили саджати за «дармоїдство», коли менти, замість стежити за порядком і полювати на неблагонадійних, нарешті взялися за більш прибуткові справи.
Причому, знов-таки на відміну від закордону, – а кордон тоді ще тримався залізно – межа між «системою» (себто гіповою спільнотою) та «цивілами» (всіма іншими) була досить умовною й містилася головним чином у голові. Можна було ходити на роботу вряди-годи, мати родину, мешкати в стандартній квартирі, а все одно бути ідейним «піплом»: цінувати свободу, сповідувати пофігізм і бути готовим у будь-яку мить вирушити назустріч пригодам без копійки в кишені. Яким саме пригодам – про це детальніше в книжці.
Мимоволі згадується «Богема», тільки не ота плаксива драма, на яку її перетворив Пуччіні, а оригінал – «Сцени з життя богеми» Анрі Мюрже.
Закінчилося все, як у Мюрже: мало хто з учасників сконав від зловживань чи злиднів, усі живі-здорові, здебільшого всі відбулися в своїй «цивільній» професії (переважно якійсь творчій), але зберегли свій дух свободи й незалежності. Серед ентузіастів Майдану вони були в перших лавах.
І ще одна немаловажна подробиця. Хоча «система» була загальносоюзною, всі слухали ту саму музику (Моррісон і Лаертський, Леннон і Лєтов), вбиралися в ті самі драні джинси, мали той самий «хайр» (простіше: довге волосся), носили на руках ті самі фєнєчки (винахідливі браслетки з бісеру) і їздили одне до одного в гості, однак розподіл по республіках існував. Наші гіпі не дуже любили московських і пітерських за їхню зверхність, козирність і, хай як дивно, мажорність, тому трималися своїм колом. Звісно, цей шар культури (а скажіть, що це не культура – ну, гаразд, субкультура) був російськомовним, як і майже все в УРСР. Хоча здавна існувала потужна львівська тусовка, більш войовнича й свідома, загалом наші гіпі послуговувалися общєпонятним із потужними вкрапленнями навмисно перекручених англіцизмів. Настав час переозвучити це дивне життя українською. Воно того варте.
Бо це було весело.
Юрій Макаров
Відгуки про Нотатки про нашого Хлопчика (Електронна книга)